Есе 10: Розлад системи цінностей


«Я вірю в те, що жадібність і конкуренція не є результатом незмінного людського темпераменту. Я дійшов висновку, що жадібність і страх дефіциту насправді постійно виникають і підсилюються як прямий наслідок характерної особливості грошей, які ми використовуємо… Прямим наслідком є те, що ми повинні боротись один з одним для того, щоб вижити»[1]

- Бернард Ліетер

 

Розумові гени

Беручи до уваги відносно повільний темп зміни людини в плані біологічної еволюції, широкі соціальні зміни, які відбувалися протягом останніх 4000 років відомої нам історії, відбувалися завдяки еволюції знань - отже «культурної еволюції». Якщо ми збираємось дослідити механізм культурної еволюції, нам варто розглянути таке поняття як «мем»[2]. Тоді як його визначення звучить як «ідея, поведінка, манера або звичай, який поширюється від людини до людини в межах культури», меми розглядаються як соціологічні або культурні аналоги генів[3], які є «функціональними (біологічними) елементами, що контролюють передачу та вираження однієї й більше характерних особливостей».

Тоді як гени в основному передають біологічну інформацію від людини до людини через спадковість, меми передають культурну інформацію – ідеї – від людини до людини через людські комунікації в усіх можливих формах[4]. Якщо ми, наприклад, з часом визнаємо силу технологічного прогресу й те, наскільки сильно він змінює наш стиль життя та цінності, і будемо продовжувати в тому ж дусі, то ми зможемо спостерігати цей повсюдний, новий феномен, який проявляється як еволюція ідей та інформації, що повторюючись та мутуючи, змінює нашу культуру, наче час прискорює рух.

Враховуючи це, ми можемо, безсумнівно, розглядати психічний стан людини та її схильності до дій як певний вид програми. Так само, як гени кодують набір інструкцій, які спільно з іншими генами та навколишнім середовищем створюють послідовні результати, обробка мемів інтелектуальними потужностями людини, відповідно, схожим чином створює моделі поведінки. Як «свобода волі» є, безумовно, предметом складних дискусій, які стосуються того, що насправді спричиняє і виявляє людські рішення, принципово очевидним є й те, що ідеї людей обмежені тими вхідними даними (освітою), які ці люди засвоїли. Якщо людині дати обмаль знань про світ, то рішення, які вона приймає, будуть настільки ж обмеженими[5].

Точно так само, як гени можуть видозмінюватися шкідливим для свого носія способом (це відбувається, наприклад, при захворюванні на рак[6]), так і меми можуть діяти стосовно ідеологічних та соціологічних передач, де створюється психологічна структура, що спричиняє шкоду носію (або суспільству). Саме тут вводиться термін «розлад». Розлад визначається як «збій або ненормальність функції»[7]. Тому, коли йдеться про соціальний процес, розлад може означати інституціалізовану ідеологічну структуру, яка не є узгодженою з керуючою системою вищого рівня. Іншими словами, така структура є неправильною відносно до того контексту, в якому вона намагається існувати, що часто створює дисбаланс та шкідливу дестабілізацію.

Звісно, історія від початку сповнена дестабілізуючих, перехідних ідей, а така постійна інтелектуальна еволюція є, очевидно, природною та необхідною для людського стану, оскільки не існує такого поняття як «абсолютне» розуміння. Проте, тут варто зазначити, що коли ідеї втримуються впродовж достатньо довгого періоду, вони часто створюють емоційні зв’язки на персональному рівні («ідентифікація») та інституційні установи на культурному рівні, які мають тенденцію увічнювати певний тип кругового підкріплення, створюючи, звичайно, спротив змінам та адаптації.

Визнання нашої інтелектуальної еволюції як безкінечного процесу та відкритість до нової інформації, що допоможе нам краще узгодитися зі стійкими практиками, є, очевидно, тією основною етикою, яка нам необхідна як на персональному, так і на соціальному рівні, якщо ми хочемо продовжувати адаптацію до кращого в контексті культурної еволюції. На жаль, у сучасному світі існують потужні сили, які працюють проти цього. Структури, як ідеологічні, так і ті, що закодовані в поточній соціальній інфраструктурі[8], активно працюють проти цієї критичної потреби в культурній адаптації. Аналогією може бути кисневе голодування наших біологічних клітин внаслідок зниження концентрації кисню в навколишньому середовищі – тільки в цьому випадку ми обмежуємо здатність навчатися та адаптуватися, для якої «киснем» є знання, за допомогою яких ми, як вид, можемо вирішувати проблеми та продовжувати прогрес.

Як буде описано пізніше, цей розлад властивий ринковій капіталістичній традиції. Потужну проблематичну силу створюють не лише фактичні рішення, які приймаються всупереч інтересам адаптації, що свідомо чи ні увічнюють шкідливі ефекти на багатьох рівнях, але й система цінностей - використання «ідентичності» та нормалізованого відчуття звичаю. Все це посилюється навіть більше, коли мета, якій вони служать (або якій, можливо, намагаються служити) за своєю суттю безпосередньо пов’язана з нашим виживанням та існуванням. Для нас немає нічого особистішого ніж те, як ми себе ідентифікуємо, а економічна система, яку ми всі разом утворюємо, постійно визначається рисами нашої ментальності та світогляду. Якщо з цією системою щось не так, то це означає, що щось не так і з нами, враховуючи, що ми є тими, хто її створює.

 

Розлад системи цінностей

Так само як у випадку з раком, що частково є розладом імунної системи, соціологічні традиції, які продовжують існувати, створюючи проблеми для суспільства, що постійно посилюються, можна назвати розладом системи цінностей[9]. Цей розлад пов’язаний з видом структурної психології, де деяким припущенням довіряють впродовж довгого періоду, ґрунтуючись виключно на їхній культурній витривалості в поєднанні з властивим їм самопосиленням при їх використанні. Що більшим є соціальний контекст цього розладу, то складнішим є його вирішення, не згадуючи навіть про складність самого його визначення.

В масштабах соціальної системи це стає дуже складним завданням, оскільки суспільство загалом постійно перебуває в умовах динаміки своєї власної структури, що часто створює потужні реакції самозбереження, як тільки в його цілісності сумніваються. Це те, що можна назвати «закритими інтелектуальними механізмами зворотного зв’язку» і що містить в собі більшість аргументів на захист нашої сьогоднішньої соціально-економічної системи, які були впродовж багатьох поколінь до цього. Фактично, це стало загальною соціологічною тенденцією з того часу, як, знову ж таки, сама ідентифікація людей постійно пов’язувалася з панівними системами вірувань та породженими ними інститутами.

За словами Джона МакМартрі, заслуженого професора філософії у відставці університету Гвелфа у Канаді: «Ви можете уважно розглядати збережені в останній темний вік дослідження мислителів тієї епохи від Августина до... Оккама, і Ви не знайдете жодної сторінки критики вкоріненої соціальної структури, проте в той час існувало раціонально нестерпне феодальне рабство, абсолютний патерналізм, божественні права королів та інше. Чи все так вже й змінилося остаточно в сучасних порядках? Чи можемо ми побачити в ЗМІ або навіть університетській пресі хоч один параграф, що відкрито зривав би маску всесвітнього режиму, який прирікає третину всіх дітей на недоїдання, коли доступної їжі більш ніж достатньо…? В такому соціальному порядку мислення стає нерозривно пов’язаним з пропагандою. Оголошується лише одна доктрина, а каста священиків через своїх фахівців призначає всім необхідності та зобов’язання… Соціальна свідомість стає ув’язненою в межах ролі певної церемоніальної логіки та функціонує повністю в межах прийнятої структури, встановленої виключно регулятивним апаратом, який захищає привілеї привілейованих. Методична цензура тріумфує під виглядом наукової строгості, і єдиним місцем, залишеним допитливому мисленню, стає гра конкуруючої раціоналізації»[10].

Такі реакції є також поширеними щодо встановлених практик у специфічних галузях. Наприклад, Ігнаца Філіпа Земмельвайса (1818-1865), угорського лікаря, який виявив, що пологовій лихоманці в акушерських клініках можна рішуче запобігти, просто добре миючи руки (цим він, по суті, обґрунтовував мікробну теорію хвороб, повністю прийняту сьогодні), уникали, відкидали та висміювали за це відкриття. Лише через багато років після його смерті це основне на сьогодні розуміння набуло поширення. Сьогодні дехто використовує фразу «рефлекс Земмельвайса» як метафору для рефлексоподібної тенденції відхиляти нові докази або нові знання через те, що вони суперечать встановленим нормам, віруванням чи парадигмам[11].

Загалом, як тільки сформований набір ідей приймається достатньо великою кількістю людей, він перетворюється на «інститут» – і як тільки цей інститут якимсь чином стає панівним, наприклад, через своє існування впродовж якогось періоду часу, тоді цей інститут може розглядатися як «установа». «Інституційна установа» – це просто соціальні традиції, які створюють ілюзію незмінності, і що довше вони існують, то сильнішим часто стає захист їхнього права на існування більшістю культури.

Якщо ми зробимо дослідження інституційних установ, які існують сьогодні – від атрибутів макросистем, таких як фінансова система, правова система, політична система та основні релігійні системи, до атрибутів мікросистем, таких як матеріалізм, шлюб, популярність тощо – то ми повинні нагадати собі, що жодна з цих ідей не є насправді реальною у фізичному сенсі. Це тимчасові структури мемів, які ми створили і які служать нашій меті в цих умовах в цей момент часу, і неважливо, наскільки ми емоційно прив’язані до таких результатів; неважливо, наскільки великими можуть бути ці інститути; неважливо, скільки людей можуть вірити в такі інститути – вони все одно є обманом мислення та несталі за своєю природою.

Отож, повертаючись до контексту розладу системи цінностей, варто сказати, що ринковий капіталізм – попри те, що він серйозно відокремлений від фізичної реальності та є основним джерелом більшості соціальних лих у сучасному світі, – продовжує існувати завдяки набору цінностей, посилених культурою, та владним структурам, на яких, фактично, тримається суспільство й які воно повсюдно схильне захищати. Ці переконання дедалі посилюються, оскільки розлад системи цінностей, що домінує сьогодні, породжений припущеннями, які стосуються самого критичного виживання людини.

 

Характеристика патології

Для того, щоб критично оцінити існуючу структуру мислення, потрібно сформувати основні, взаємно прийняті стандарти. «Культурний релятивізм»[12] є антропологічним поняттям, яке стосується того факту, що різні культурні групи створюють різне сприйняття «правди» або «реальності». «Моральний релятивізм»[13], який є схожим поняттям, пов’язаний з варіативністю того, що сприймається як «правильне» або «етичне». Впродовж усієї історії людства такі відмінності стають дедалі вужчими, оскільки наукова революція причинно-наслідкового мислення, починаючи з епохи Ренесансу й далі, суттєво зменшила «відносну цілісність» різних переконань.

Справа в тому, що переконання не є рівними у своїй вагомості. Деякі з них правдивіші, ніж інші, а отже – більш дієздатні в контексті реального життя, ніж інші. Науковий метод здійснення умовиводів є первинним критерієм, за яким можна вимірювати цілісність людських цінностей, і ця сучасна реальність розвіює загальноприйняті аргументи на захист «релятивізму» суб’єктивного людського переконання.

Тут йдеться не про те, що «правильно», а що «неправильно», а про те, що працює, а що не працює. Цілісність наших цінностей та переконань є настільки хорошою, наскільки вони узгоджені з реальним світом. Це є спільною основою, яку ми всі поділяємо.

Ця концепція напряму пов’язана зі стійкістю в широкому контексті самого виживання людини, оскільки стійка соціальна система безумовно повинна мати стійки цінності для підтримки та збереження структури. На жаль, еволюційний багаж історії нашої культури зберіг в собі ціннісні структури, які є настільки потужними, але водночас настільки відокремленими від реальності, що продовжують доволі сильно перекручувати наші персональні та соціальні припущення щодо того, що собою являє щастя, успіх і сам прогрес та розходяться з керуючими законами середовища нашого проживання та людської природи. Люди дійсно мають спільну природу, і в той час, коли немає нічого на 100% універсального для всього виду, певний тиск і фактори стресу можуть в середньому створювати серйозні проблеми з охороною здоров’я[14]. Також, якщо наші цінності підтримують моделі поведінки, які не відповідають нашій фізичній стійкості на планеті Земля, то, безумовно, ми можемо сподіватися на постійне збільшення проблем на рівні навколишнього середовища[15].

Панівна система цінностей, яку увічнює капіталістична соціально-економічна модель є, вірогідно, глибоко патологічною для людського стану, оскільки механізми, пов’язані з виживанням і загальною винагородою містять у собі емоційну прив’язаність та деякі форми самозбереження, які, по суті, беруть свій початок у видах примітивного відчаю та страху. Фундаментальним етосом є антисоціальний тиск дефіциту, який змушує всіх гравців цієї гри бути загалом експлуатуючими і ворожими один до одного та до навколишнього середовища. Він також має вбудовані фактори тиску до уникання соціально корисних інтересів, результатом задоволення яких може стати втрата прибутків[16], що ще більше посилює цей породжений стресом емоційний дисбаланс. У підсумку маємо зачароване коло загального зловживання, обивательського егоїзму та соціальної й екологічної зневаги.

Звісно, історично ці негативні характерні риси зазвичай захищалися просто з позиції «так прийнято» – нібито наша еволюційна психологія повинна й далі перебувати в такому стані. По суті, якщо нав’язані психологічні доктрини традиційної ринкової теорії є правдивими («неокласичний утилітаризм») стосовно наших очевидних обмежень щодо «працездатної» соціальної структури, то дисбаланс, екологічні руйнування, пригнічення, насильство, тиранія, розлади особистості, війни, експлуатація, егоїстична жадібність, марний матеріалізм, конкуренція та інші такого роду розбратні, негуманні та дестабілізуючі реалії є просто безальтернативними, а тому все суспільство не повинно робити нічого іншого, окрім як намагатися обійти таку неминучість, застосовуючи скільки «контролю», скільки ми можемо забезпечити для того, щоб «керувати» такими реаліями людського стану. Все так, ніби людина приречена мати тяжкі, невиліковні психічні розлади – стійку ретардацію – які просто неможливо вилікувати, а отже все в суспільстві повинно бути адаптовано до них у спробі якось з ними впоратися.

Однак, що довше ми існуємо як людський вид, то більший відрізок історії ми можемо проаналізувати, щоб дослідити себе впродовж декількох поколінь; то більше ми можемо порівняти поведінку різних культур в різних куточках світу та в різний період історії – і все очевиднішим стає те, що людські можливості безпосередньо обмежуються застарілим видом винагороди і структурою виживання, які продовжують посилювати примітивні, розпачливі цінності. І якщо в минулому вони, можливо, виконували позитивну еволюційну роль, то сучасність і прогнозоване майбутнє доводять, що такі поведінкові моделі, ймовірно, шкідливі та нестійкі, про що загалом і йшлося впродовж цього тексту.

 

Параліч самозбереження

Поки кожен з нас, звичайно ж, має бажання вижити і зробити це в здоровому стані, ми, природно, готові захищати наше виживання, коли це потрібно, проте самозбереження в поточних соціально-економічних умовах без необхідності поширює цю тенденцію таким чином, що це значно перешкоджає соціальному прогресу та вирішенню проблем. По суті, можна сказати, що таке короткотермінове збереження часто відбувається за рахунок втрати цілісності в далекій перспективі.

Найяскравішим прикладом цього може бути основний характер пошуку та підтримки доходів, життєвої сили ринкової системи, а отже і людського виживання. Як тільки бізнес має успіх в отриманні частки ринку, що зазвичай дає підтримку його працівникам разом з власниками, він, природно, тяжіє до утримання всіма можливими методами тієї частки ринку, яка створює для нього дохід. У зв’язку з цим виникають глибокі ціннісні зв’язки, оскільки бізнес є не лише довільною сутністю, яка виробляє товари та послуги – тут він є засобом для підтримки життя всіх, хто до нього залучений.

Результатом є постійна, соціально виснажлива боротьба не лише з конкурентами, які також шукають такий же споживчий ринок, але і з інноваціями та самими змінами. Тоді як технологічний прогрес є постійним, щоденним просуванням вперед на науковому рівні, ринкова економіка розглядає цю необхідність як загрозу в контексті існуючих на даний момент прибуткових ідей. Впродовж всієї історії на багатьох рівнях можна бачити історичну «корупцію», картелі, створення монополій та інші кроки для захисту існуючого бізнесу. Кожна така дія спрямована на захист джерел доходів, незважаючи на соціальні втрати[17].

Інший приклад, пов’язаний з психологічним неврозом, викликаним стимулом винагороди, основаної на репутації, що є притаманним ринковій системі. Тоді як інтелектуально очевидним є те, що жодна особа нічого не винаходила, враховуючи ті реалії, що всі знання створюються серійно та без винятків накопичуються впродовж якогось періоду, характерна риса ринкової системи, яка стосується «власності», не лише створює тенденцію до зменшення потоку інформації через патентування та «комерційні таємниці», вона також підсилює ідею «інтелектуальної власності», не дивлячись на справжню помилковість самого поняття.

На рівні системи цінностей це перетворилося на поняття «права на захист репутації автора», а отже, відповідно, його «еґо», що пов’язується з презентованими ідеями чи «винаходами». В сучасному світі це явище почало жити власним життям з тією тенденцією, що більшість тих, хто робить якийсь вклад, часто шукають в ідеї «можливість підвищення репутації», яка підвищує їхній статус, навіть якщо цілком очевидним є те, що вони, знову ж таки, є частиною континууму більшого, ніж вони самі. Тоді як висока оцінка часу та праці особи, затрачених на сприяння прогресу ідей є продуктивним соціальним стимулом і має фундаментальне значення для нашої цілеспрямованості в діях, спотворене поняття інтелектуальної власності та всі пов’язані з ним атрибути перетворюють викликане нею задоволення на перешкоду.

Насправді такі дії з «високої оцінки» неминуче втрачають своє значення в історичній пам’яті при великих масштабах накопичення знань. Сьогодні, наприклад, коли ми використовуємо сучасний комп’ютер, який допомагає нам у житті, ми рідко думаємо про тисячолітні інтелектуальні дослідження, які зробили можливим відкриття пов’язаних з ним основ наукової динаміки, так само, як про велетенське нагромадження часу, який був витрачений фактично незліченною кількістю людей для того, щоб сприяти «винаходу» такого інструменту в його сучасній формі.

Все це перетворюється на питання «природної» цінності лише в контексті прояву еґо та захисту грошової винагороди, які стосуються ринкової системи. Якщо люди не «припишуть» винахід собі, вони не отримають винагороди, а отже вони не отримуватимуть засобів для виживання від такого вкладу в ринок. Отже, таке становище ускладнює невроз, який неминуче придушує прогрес через перешкоду поширення знань.

Більше того, розлади, пов’язані з ринковим «самозбереженням», можуть набувати багато різних форм, включаючи використання держави в якості інструмента[18], осквернення наукового співтовариства та самої інформації[19] (оскільки освітні інститути так само підтримуються через отримання доходів), або навіть загальних міжособистісних стосунків[20]. Страх, пов’язаний із втратою засобів для існування, безумовно, переслідує нас майже в усьому, і навіть найбільш «етична» або «морально вихована» людина, коли стикається з ризиком втрати засобів до виживання, може зазвичай виправдати дії, які традиційно називають «корумпованими». Такий тиск є постійним, і частково він є джерелом того, що переважно називають «злочинністю» і соціальним паралічем, які ми спостерігаємо сьогодні.

 

Конкуренція, експлуатація та класова війна

Спираючись на попередні дані можна сказати, що експлуатація, притаманна конкурентному типу мислення, проникла в саму суть того, що означає «успіх» загалом. Ми зустрічаємо всі ці риторичні слова про «отримання переваг» у багатьох аспектах нашого життя. Акт маніпуляції та експлуатації задля конкурентних вигод став основною силою в сучасній культурі, яка поширюється далеко за межі контексту ринкової системи.

Позиція з якої всі інші та сам світ розглядається як засіб для досягнення своїх інтересів або інтересів якоїсь окремої групи для того, щоб «завоювати» та утримуватись попереду, на сьогодні є рушійною психологічною деформацією, яку можна спостерігати в романтичних стосунках, дружбі, сімейних структурах, націоналізмі та навіть у тому, як ми ставимося до середовища, в якому існуємо: ми намагаємося експлуатувати та занедбувати фізичні ресурси навколишнього середовища задля короткотермінової персональної вигоди та переваги. Всі елементи нашого життя неодмінно розглядаються з погляду «що особисто я можу з цього отримати?».

Дослідження, проведене на факультеті психології Каліфорнійського університету, Берклі, у 2011 році показало, що: «…вищі класи людей ведуть себе більш неетично, ніж нижчі класи… вищі класи більш схильні порушувати закон під час водіння транспортних засобів порівняно з нижчими класами. У наступних лабораторних дослідженнях вищі класи частіше демонстрували неетичні тенденції в прийнятті рішень, відбирали цінне майно в інших, брехали на переговорах, обманювали для того, щоб підвищити свої шанси виграти приз, схвалювали неетичну поведінку на роботі порівняно з людьми із нижчих класів. Проміжні та регулятивні дані демонструють, що неетичні схильності людей з вищих класів частково пояснюються їхнім прихильним ставленням до жадібності»[21].

Дослідження природи цього явища є дуже цікавими, оскільки вони показують, що поширений аргумент про природу людини у своєму крайньому контексті, нібито людина є неминуче «конкуруючою та експлуатуючою», що часто використовується для захисту сучасної соціальної системи, є помилковим. Класові зв’язки не є генетичними зв’язками, навіть якщо деякі нюанси індивідуальних схильностей можуть бути суперечливими. Це дослідження відображає повсюдний культурний феномен, оскільки самоочевидним є те, що загальна позиція нехтування зовнішніми негативними наслідками, або так звана «неетична поведінка», яка демонструється вищим класом, випливає як результат з виду цінностей, необхідних для досягнення позиції, яка фактично і робить їх «вищим класом»[22].

У загальній поетичній риториці інтуїтивне чуття, яке з’явилася внаслідок спостережень, що ті, хто досягає «успіху» в плані бізнесу, часто є «бездушними» та «безжальними», вважалося правдивим впродовж багатьох століть. Тому виявлялась загальна втрата емпатії тими, хто досяг такого «успіху»; й інтуїтивно стає очевидним, чому так відбувається, враховуючи такий розлад системи цінностей, як конкурентна зневага, властива психології ринкової системи. Загалом, що більше турботливим та емпатійним Ви є, то менше ймовірності, що Ви будете успішним у фінансовому плані; це не відрізняється від звичайного спорту, де ви не маєте намірів допомагати суперникові досягти його мети, тому що для вас це означало б більшу можливість програти.

Загалом, як виявляється, нижчі класи більш соціально гуманні в багатьох аспектах. Наприклад, було виявлено, що бідні віддають більший відсоток свого доходу (4,3%) на доброчинність порівняно з багатими (2,1%). Дослідження 2010 року показало, що «…нижчі класи людей виявилися більш великодушними… добродійними… довірливими… та готовими допомогти… порівняно з відповідними їм особами з вищих класів. Проміжні та регулятивні дані продемонстрували, що нижчі класи людей діяли більш просоціальним чином через більшу прихильність до егалітарних цінностей та співчуття. Зараз вивчаються наслідки для соціальних класів, просоціальна поведінка, економічна нерівність»[23] [24].

Дослідження, проведене газетою «The Chronicle of Philanthropy» з використанням податкових даних зі Служби Внутрішніх Доходів США (англ. Internal Revenue Service, IRS), показало, що сім’ї, які заробляють від $50 000 до $75 000 на рік, віддають в середньому 7,6% свого дискреційного доходу на благодійність. Для порівняння, люди, які заробляють $100 000 і більше, витрачають на це лише 4,2%. А в найбагатших районах, де люди переважно на рік заробляють від $200 000 і більше, середній відсоток благодійності склав 2,8%[25] [26].

 

Успіх та статус

В основі капіталістичної моделі лежить припущення, що ті, хто найбільше вкладають, повинні й отримувати найбільше. Іншими словами: щоб стати, скажімо, мільярдером, Ви повинні зробити щось важливе та корисне для суспільства. Звісно, що це припущення є очевидно неправдивим. При більш глибокому вивченні та аналізі можна побачити, що більшість надзвичайно багатих людей отримали своє багатство за допомогою механізмів, які не є соціально корисними на будь-якому рівні[27].

Дії щодо вирішення проблем, інженерії або творчі інновації майже завжди відбуваються на рівні працівників з нижчих ешелонів корпоративного комплексу, і потім просто капіталізуються тими, хто знаходиться на верху (власниками) і хто є кваліфікованим у вигаданій грі зі створення «ринку». Тут ми намагаємося не применшити розумові здібності або важку роботу тих, хто володіє величезними багатствами, а показати, що система винагороди є спотвореною й орієнтованою на тих, хто експлуатує механізми ринку, а не на тих, хто насправді щось створює та винаходить. По суті, одним з найбільш прибуткових секторів глобальної економіки сьогодні є інвестування та фінансування[28]. Класичним прикладом є те, що посада менеджера «фонду хеджування», який переміщує гроші лише задля отримання ще більшої кількості грошей, з нульовим вкладом у творчий розвиток[29], є однією з найбільш високооплачуваних в сучасному світі.

Крім того, саме поняття «успіху» в сьогоднішній культурі вимірюється матеріальним багатством само по собі. Слава, влада та інші прояви уваги ідуть нога в ногу з матеріальним багатством. Бути бідним означає бути відразним, тоді як бути багатим означає бути шанованим. Скрізь, майже в усьому соціальному спектрі до тих, у кого високий рівень достатку, ставляться з величезною повагою. Частково це відбувається завдяки системно-зорієнтованому механізмові виживання, через особистий інтерес довідатись, як самому стати таким же «успішним», але загалом це перетворилося на дивний фетиш, де ідея бути багатим, могутнім та відомим, незалежно від того, якими засобами це буде досягатися, стала провідною силою.

Розлад системи цінностей, пов’язаних з винагородою – по суті, найбільш безжалісних та егоїстичних у нашому суспільстві як у фінансовому плані, так і в плані суспільного обожнювання та поваги, – є одним із найбільш поширених і підступних наслідків системи стимулювання, що властива капіталістичній моделі. Він не лише призводить до зниження справжньої зацікавленості в інноваціях та вирішенні проблем, які за своїми властивостями не мають грошової віддачі, але й підтримує саме існування ринкової системи, виправдовуючи себе наданням високого статусу тим, хто в такій системі «виграє», незалежно від їхнього справжнього вкладу або соціальних та екологічних втрат.

Соціолог Торстейн Веблен докладно описував цю проблему, розглядаючи таку ціннісну «якість» як хижу: «Як тільки хижацька культура досягає повного розвитку, одразу виникає розбіжність між заняттями… «Поважна» людина повинна не лише показувати здатність до хижацької експлуатації, але вона також повинна уникати належності до посад, які не передбачають експлуатації. Культурні заняття, що не пов’язані з очевидним знищенням життя та показним насильством над непокірливими противниками, набувають поганої слави і переводяться до нижчої категорії членів суспільства, які є непридатними у здатності до хижацтва; так би мовити, до тих, кому бракує солідності, спритності чи жорстокості… Тому фізично здорові варвари з хижацькою культурою, які дбають про славу свого імені… присвячують весь свій час мужицькому мистецтву війни та витрачають свій талант на пошук шляхів та засобів порушення миру. Цей шлях веде до шани»[30].

Вільям Томсон у своєму «Дослідженні найсприятливіших для щастя людини принципів розподілу багатств» повторно підтверджує реальність цього асоціативного впливу: «Наступна наша позиція полягає в тому, що надмірне багатство викликає захоплення та наслідування, і таким чином поширює вади багатих серед решти суспільства; або створює в них інші вади, які постають з їхнього відносного становища, порівняно з надмірно багатими. На сьогодні ніщо не є настільки очевидним, як універсальна дія найпоширенішого принципу нашої природи – взаємопов’язаності. Багатство, як засіб для досягнення щастя,… є об’єктом бажання або заздрощів для всіх; манера та образ, пов’язані з достатком цих ласощів, завжди змушували наш розум діяти спільно з ними…»[31].

Класи та класова боротьба є природним наслідком цього, оскільки ціннісні асоціації, пов’язані з багатством і владою, які маніфестуються сучасною системою, з часом стають проблемою емоційної ідентичності. Інтерес до підвищення статусу починає жити своїм власним життям і породжує дії самозбереження з боку вищих класів, які намагаються утримати (або підвищити) свій статус таким чином, що може навіть бути не пов’язаний з грошовим чи матеріальним багатством. Самозбереження в цьому разі перетворюється на вид наркоманії. Так само як хронічні азартні гравці, щоб почуватися добре, потребують виділення ендорфіну при виграші, у вищих класів часто розвивається схожий тип примусу, пов’язаний зі станом відчуття свого статусу та багатства.

Термін «жадний» часто використовується, щоб розрізняти тих, хто експлуатує скромно і тих, хто експлуатує надмірно. Отже жадність є відносним поняттям, так само як відносним є й поняття «бути багатим». Термін «відносне позбавлення»[32] стосується почуття незадоволеності у людей, коли вони порівнюють свою позицію з іншими та усвідомлюють, що вони мають менше ніж, на їхню думку, вони мають право мати. Цей психологічний феномен не знає меж, а в контексті матеріального успіху, заохочуваного капіталістичною системою, його прояв у вигляді значного розладу системи цінностей є очевидним на рівні психічного здоров’я. Тоді як підтримка задоволення потреб та стандарту якості життя є важливими для фізичного та психічного здоров’я, все що перебуває поза таким балансом в контексті соціального порівняння має здатність створювати серйозні неврози та соціальні спотворення. Тут не лише немає «користі» в далекій перспективі, коли йдеться про суб’єктивне сприйняття статусу й багатства; це часто служить відокремленню таких людей від більшості людського досвіду, створюючи відчуженість та дегуманізацію в багатьох аспектах. Ця втрата емпатії не має ніякого позитивного результату на соціальному рівні. Хижацькі цінності отримання винагороди, властиві ринковій системі, фактично гарантують нескінченний конфлікт та зловживання[33].

Звісно, міф про те, що цей невроз пов’язаний з прагненням отримати все «більший та більший» статус і багатство, є двигуном соціального прогресу та інновацій. Тоді як в такому інтуїтивному припущенні може бути деяка основна правда, метою в цьому випадку, знову ж таки, є не соціальний вклад, а отримання переваг та фінансового прибутку. Це як казати, що бути переслідуваним зграєю голодних вовків, готових Вас зжерти, є корисним для вашого здоров’я, оскільки це змушує Вас бігати. Тоді як, очевидно, відбуваються деякі досягнення, рушійна сила (наміри), знову ж таки, має мало спільного з цими досягненнями, а шкідливі побічні ефекти та властивий їй параліч вищого порядку зводить до нуля в такому порівнянні ідею, що цінності конкуренції, матеріальної жадібності та даремного статусу є виправданим джерелом соціального прогресу.

Епідеміолог Річард Вілкінсон фактично екстраполював порівняння багатих країн, орієнтоване на нерівність доходів населення кожної з них. Було виявлено, що країни з найменшою нерівністю доходів насправді є більш інноваційними[34], тож коли ми бачимо, що рушійна сила, яка ґрунтується на цінностях конкуренції, грає важливу роль у тому, якою великою є прірва між багатими та бідними, то самоочевидним є вважати, що цінності егалітаризму та співпраці мають більше творчої сили ніж ті, на які претендує риторика традиційних економічних стимулів.

В останньому параграфі цього підрозділу можна зазначити, що тема матеріалізму та статусу може також залучати схожу проблему марнославства. Тоді як це є незначним відхиленням від нашої тематики, тут варто зазначити, що нинішня культура на основі марнославства напряму пов’язана з цією рушійною силою, яка спонукає до пошуку статусу та відповідного визнання «успіху», що зароджуються в психологічних ціннісних стимулах, властивих капіталістичній системі. Враховуючи, що ціннісна система «оволодівання» по суті є необхідною для того, щоб працювала модель споживання, цілком природно, що маркетинг та реклама постійно створюють відчуття незадоволеності, також і в тому, що ми думаємо про наш зовнішній вигляд.

Як доказ можна навести дослідження, проведене декілька років назад на острові Фіджі, де західне телебачення було введене в культуру, яка ніколи до цього не бачила такого засобу масової інформації. Під кінець періоду спостереження величезну роль почав відігравати ефект матеріалістичних цінностей та марнославства. Наприклад, відносний відсоток молодих жінок, які раніше віддавали перевагу здоровій вазі та повним рисам, стали одержимими тим, щоб бути худими. Почали поширюватися розлади харчування, про які раніше в цій культурі фактично не чули, і жінки почали змінюватись особливим чином[35].

 

Ідеологічна поляризація та звинувачення

Коли ми обговорюємо питання, що «пішло не так» в сьогоднішньому світі – беручи до уваги бідність, екологічний дисбаланс, жорстокість, загальну економічну дестабілізацію і таке інше, – то тут часто виникають поляризовані дебати. Така двоякість, як «правий чи лівий» або «ліберальний чи консервативний» є поширеною, і це означає, що на рівні людського розуміння та преференцій існують чіткі орієнтири, які містять в собі всі відомі можливості.

Поряд із цим існує також старіша, але при цьому не менш поширена двоїстість «колективізму проти вільного ринку». Якщо коротко, то ця двоїстість передбачає, що всі можливі варіанти економічних преференцій повинні бути прив’язані до ідеї, що суспільство повинно або ґрунтуватись на уявній демократичній волі всіх людей у формі «вільної торгівлі», або що невелика група людей повинна контролювати і казати всім іншим, що робити. Через темну історію тоталітаризму, яким, як чумою, відзначилось ХХ століття, страх створив ціннісну орієнтацію, яка відхиляла все, що навіть віддалено нагадувало «колективізм», і яка є надзвичайно поширеною сьогодні, при чому слово «соціалізм» часто використовують у принизливій манері[36].

Як вже зазначалося раніше в цьому есе, розуміння можливостей у людей напряму пов’язане з їхніми знаннями, тобто з тим, що вони вивчили. Якщо традиційні освітні та соціальні інститути представляють всі соціально-економічні варіації в межах таких квадратних рамок мислення, то, ймовірніше за все, люди будуть відображати це припущення (мем) та увічнювати його в своєму мисленні та практиці. Якщо ви не «білий», то ви повинні бути «чорним» – це загальнопоширений мем мислення. Навіть політичні правлячі кола Сполучених Штатів існують у цій парадигмі, оскільки, якщо ви не «республіканець», то ви повинні бути «демократом» і т. д.

Іншими словами, існує пряма перешкода для можливостей і, в цьому контексті, вона часто проявляється у ціннісній структурі, яка створює емоційні прив’язаності до хибної двоїстості. Ці цінності є значною перешкодою для прогресу сьогодні на багатьох рівнях. По суті, як відступ можна сказати, що якби наміром правлячого класу було б обмежити будь-які втручання з боку нижчих класів, то вони би в оборонних цілях обмежували розуміння людьми можливостей[37].

Наприклад, під уявною проблемою «державного втручання» у вільний ринок, що є постійною темою захисників капіталізму, по суті мається на увазі те, що оскільки різноманітна політика та практика держави обмежує вільну торгівлю в багатьох аспектах[38], то це є джерелом проблем для ринкової ефективності. Ця гра у звинувачення насправді відбувається між тими, хто стверджує, що ринок – це і є проблема й тими, хто стверджує, що проблемою є втручання держави в ринок[39].

Те, про що не говориться, – це знищуюча таку двоякість реальність, яка полягає в тому, що держава, в своїй історичній формі, є продовженням самої капіталістичної системи. Уряд не створював цю систему. Система створила уряд або, якщо бути точнішим, вони еволюціонували як один апарат. Всі соціально-економічні системи вкорінені у фундаменті промислового розвитку та елементарного виживання. Так само як феодалізм, що ґрунтувався на аграрному суспільстві, орієнтувався у своїй класовій структурі на відносини, пов’язані з землею, яка продукувала засоби для існування, так само відбувається і в так званій «демократії» в сучасному світі. Тому сама ідея, що державний уряд відокремлений і не піддається впливові капіталізму є чисто абстрактною теорією, в якій насправді немає правди. Капіталізм, по суті, сформував природу та шлях розвитку урядового апарату, а не навпаки.

Отже, коли люди стверджують, що регулювання урядом ринку є причиною проблеми і що ринок повинен бути «вільним», без структурних чи законних перешкод, то вони плутаються у своєму асоціативному розумінні. Вся правова система, яка є центральним інструментом уряду, буде завжди «інфільтрована» та використовуватиметься бізнесом для допомоги конкуруючим тактикам, щоб підтримати й посилити свої переваги, оскільки це є самою природою гри. Очікувати чогось іншого – це насправді вважати, що існують «моральні» обмеження для дій конкуренції. Проте, це зовсім суб’єктивно. Такі моральні та етичні припущення не мають емпіричної основи, особливо коли сама природа соціально-економічної системи зорієнтована на владу, експлуатацію та конкуренцію – все, що за фактом розглядається як ідеальні якості для «хорошого бізнесмена», як вже зазначалося раніше.

Якщо інститути, які шукають прибутку, мають змогу отримати владу в уряді (що є точною метою «корпоративного лобіювання») та маніпулювати урядовим апаратом в інтересах свого бізнесу чи індустрії, щоб отримати переваги, то все це є просто хорошим бізнесом. Лише коли конкуренті напади сягають вищої точки несправедливості, то приймаються якісь міри для того, щоб зберегти ілюзію «балансу». Ми можемо побачити це на прикладі антимонопольного законодавства тощо[40]. Ці закони випускаються насправді не для того, щоб захистити «вільну торгівлю» або щось подібне, а для того, щоб врегулювати екстремальні акти, які здійснюються з конкурентними намірами, що є властивим для ринку, де всі обманом борються один з одним задля отримання переваг будь-якими можливими методами[41].

Навіть ті ж складники всіх урядів у сучасному світі незмінно належать до корпоративного бізнес-класу. А отже, цілком очевидно, що глибокі цінності бізнесу є властивими для типу мислення тих, хто стоїть при владі. Торстейн Веблен писав про ці реалії на початку ХХ століття:

«Відповідальні урядові службовці та їхні головні адміністративні співробітники – всі, кого разом можна назвати «урядом» або «адміністрацією» – типово і незмінно притягнуті з класів вигодонабувачів; шляхетні пани, джентльмени або бізнесмени, які приходять сюди з однією і тією самою метою; метою цього всього є те, щоб звичайна людина не потрапила у ці стіни та не брала участі в цих нарадах, які, як передбачається, визначають долю націй»[42].

Отже, сперечатися про те, що «вільний ринок» не є «вільним» через якісь втручання – це не розуміти, що насправді означає сама природа поняття «вільний» стосовно системи. «Свобода» тут означає не свободу для всіх мати змогу «справедливо» брати участь у діяльності відкритого ринку, і не ту всю утопічну риторику, яку ми чуємо сьогодні від захисників капіталістичної системи – насправді ця свобода означає свободу домінувати, пригнічувати та забивати інших учасників бізнесу всіма можливими конкурентними способами. У зв’язку з цим ніякі «рівні умови гри» не є можливими. По суті, якби уряд «не перешкоджав» монополіям, не втручався через антимонопольне законодавство чи «не виручав» би банки тощо – то весь ринковий комплекс давно вже зруйнував би себе сам. Почасти ця притаманна ринкові нестабільність є тим, що, по суті, частково розуміли такі економісти, як Джон Мейнард Кейнс[43].

 

Індивідуальність та свобода

Люди надто часто говорять про «свободу» так, ніби це якийсь жест, який важко описати, а не зрима обставина нашого життя. Сьогодні ми постійно чуємо цю риторику в політичних та економічних правлячих колах, де створюються асоціації між «демократією» та цією «свободою» як на рівні традиційної практики голосування, так і на рівні переміщення самих грошей завдяки незалежній вільній торгівлі. Ці соціально-політичні меми також посилюються поляризацією, тож у зв’язку з цим часто використовують приклади пригнічень та втрати свобод і вольностей у попередніх соціальних системах для захисту чинного стану речей.

Творчі роботи філософів, митців та письменників, які мали вплив на просування різних ідеологічних понять такої «свободи» (часто за рахунок соціальної вразливості), збільшували цю догматичну поляризацію, що ще більше посилювало такі цінності[44]. Якщо коротко, то існує дуже багато страху та емоцій навколо поняття соціальних змін і того, як вони можуть вплинути на наше життя в плані свободи та індивідуальності.

Проте, якщо ми зробимо крок назад і подумаємо про те, що означає свобода окремо від наших культурних мемів, то побачимо, що поняття свободи, вірогідно, відносне, якщо брати до уваги людську історію, стандарти життя і навіть персональне його вираження. Тому для того, щоб з’ясувати, що таке свобода і як її охарактеризувати, нам потрібно дослідити її з: а) історичної точки зору; b) позиції її можливостей у майбутньому.

a) Історично головними проблемами були страх перед властяти та зловживання владою. Людська історія, зокрема, – це постійна боротьба за владу. Можна сказати, що людська історія, підживлювана глибоко конфліктними релігійними та філософськими віруваннями й цінностями, які проявлялися в нікчемному рабстві, приниженні жінок, періодичному геноциді, переслідуванні за єресь (свободу слова або, як називали це у всі часи, «вільнодумство»), божественних правах королів тощо, у цьому контексті є історією небезпечних, необґрунтованих забобонів, які стали священними через примітивні цінності та уявлення свого часу і реалізовувались за рахунок втрати людського добробуту та соціального балансу. Страх і дефіцит тих ранніх періодів призвели до посилення всього найгіршого з того, що ми розглядаємо в якості «людської природи». Нерідко люди блукали зачарованим колом, здобуваючи владу з метою припинити зловживання владою. Проте критично важливо наголосити, що ми поступово відходимо від цих архаїчних цінностей та вірувань, а глобальна культура з її інститутами повільно вбирають у себе наукову причинність та починають зважати на її заслуги у визначенні того, що є істинним, а що ні. Водночас стають очевидними певні позитивні тенденції.

Ми перейшли від «божественної», верховної влади генетично визначених королів та фараонів до системи дуже обмеженої, але при тому загальної участі громадськості в так званому «демократичному процесі». Це відбулося в більшості країн світу. Експлуатація людини, підкорення і принизливе рабство втратили загальнопоширену аргументацію релігійної, расової та статевої вищості, яку використовували на їх захист, і досягли рівня, коли рабство набуло менш суворих форм «найманої праці». У більш широкому контексті «класової» приналежності це й визначає місце особи в економічній ієрархії. Ринкова економіка в усіх своїх історичних формах також змогла подолати подібне до расового «кастове» призначення, оскільки вона уможливлює певний рівень соціальної мобільності (все ще доволі обмеженої) в суспільстві, де отриманий дохід сприяє більш широкій «свободі»[45].

Такі прогресивні реалії слід брати до уваги, оскільки капіталізм з усіма його вадами все ж посприяв поліпшенню соціальних умов. Однак основна передумова, яка робить його елітарним і нетерпимим, що проявляється в тому, як він структурно й соціологічно підносить одну групу людей над іншою, так і не змінилася. Звісно, «обраність» більше не має нічого спільного зі статтю, расою або релігією, проте група «обраних» пов’язана з певним видом нав’язаної корисливості та конкурентної ментальності, що сприяє її просуванню на верхні щаблі класової ієрархії за рахунок інших.

Тож можна стверджувати, що капіталізм є насправді постмодерністською системою рабства з новою ціннісною орієнтацією «конкурентної свободи», за рахунок якої він і тримається. Це перекручене поняття «свободи», по суті, передбачає, що ми всі «вільні» конкурувати один з одним і захоплювати те, що можемо. Проте, як уже зазначалося раніше, існування такої форми «відкритої свободи» без зловживань, утисків і структурних переваг практично неможливе. Тож поки захисники капіталізму для доказу його соціальної ефективності можуть в якості аргументів наводити поліпшення, що сталися з моменту його впровадження, ми повинні усвідомлювати, що його первинна форма зацікавлена не у свободі людини, а є наслідуванням соціальної нетерпимості, яка забруднювала культуру тисячі років і назагал бере свій початок у психології елітизму та дефіциту.

Сьогодні справжня свобода безпосередньо пов’язана із сумою грошей, яку має людина. Ті, хто перебувають за межею бідності, жорстко обмежені у проявах персональної свободи, порівняно з багатими. Більше того, в той час, як захисники вільного ринку часто говорять про «примус» у контексті державної влади, сама реальність економічного примусу ігнорується. Теоретики традиційної економіки постійно просторікують про ринок, на якому все є питанням вибору, і якщо людина хоче влаштуватися на роботу, то у неї є вибір – іти на таку роботу чи ні.

Проте бідні, яких насправді більшість[46], мають дуже урізаний вибір. Тиск їхніх обмежених економічних можливостей створює ситуацію сильного примусу, відповідно до якої для того, щоб вижити, вони не лише змушені погоджуватися на роботу, яку не схвалюють, а й часто стають об’єктом жорсткої експлуатації, яка проявляється у формі низької зарплатні, на яку вони погоджуються через той самий відчай. По суті, загальна бідність у цьому контексті є дуже позитивною умовою для капіталістичного класу, оскільки забезпечує ефективність витрат у вигляді дешевшої найманої праці.

Отже, знову ж таки, якщо з плином часу ми й можемо простежити деякі соціальні покращення, то ці покращення є лише варіаціями загальнопоширеної проблеми загального елітизму, експлуатації та сліпої прихильності. Довга історія передбачуваного дефіциту ресурсів та обмежень виробництва також посилила цю ідею, оскільки в мальтузіанському сенсі[47] досягнення економічної рівності для всіх вважалося просто неможливим.

b) Проте сучасна наука та експоненціальний розвиток застосування технологій разом із глибшим розумінням становища людини[48], прочинили двері до майбутніх можливостей для соціальних покращень та подальшого піднесення свободи до небаченого раніше рівня. Таке розуміння стало проблемою, оскільки можливість досягнення цього нового рівня дуже сильно гальмують цінності й установи, насаджені традиційним капіталістичним соціальним порядком. Іншими словами, ринкова система просто не може сприяти цим покращенням, скільки природа їхньої кінцевої мети суперечить самому механізмові системи.

Наприклад, досяжна сьогодні технічна й наукова ефективність за її правильного застосування могла б забезпечити високий стандарт життя для кожної людини на Землі, а також усунути небезпечну й монотонну роботу шляхом застосування кібернетичної механізації[49]. У сучасному світі переважна більшість людей витрачає своє життя в основному на роботу й на сон. Багато з таких робіт не дають ніякого задоволення[50] і, ймовірно, перешкоджають справжньому персональноому або соціальному вкладові та розвитку.

Отже, якщо ми хочемо з’ясувати, що ж таке свобода на базовому рівні, то вона передбачає спроможність керувати своїм життям так, як ми хочемо, в межах здорового глузду[51]. Мати змогу проживати своє життя, не турбуючись про власне базове виживання та здоров’я (або ж про виживання і здоров’я своєї сім’ї) – це перший крок до свободи. Більше того, система праці заради прибутку є одним із найбільш «ув’язнюючих» інститутів, які тільки можуть існувати сьогодні. І це стосується не лише властивого їй економічного примусу, а й самої організаційної структури, яка в буквальному сенсі є вертикальною ієрархічною диктатурою.

На жаль, навіть враховуючи ці наявні й цілком реальні можливості, розлад системи цінностей, створений капіталістичною моделлю, та параноїдальний страх всього, що перебуває поза її межами, боровся і продовжуватиме боротися з цими можливостями задля більш зарозумілого стану свободи. По суті, сама ідея забезпечення базової соціальної підтримки у формі «достатку» буває часто атакована на основі того, що вона не сприяє відкритому ринку – тому самому ринку, який насправді й призвів до зубожіння тих, хто потребує такої допомоги.

На завершення теми «свободи» можна сказати, що капіталістична теорія – як історична, так і сучасна, – позбавлена зв’язків із ресурсами Землі та керуючими законами природи. Не враховуючи найпримітивніші уявлення про дефіцит, яким просякнута загальна теорія вартості, що базується на «попиті й пропозиції», у цій моделі відсутня наукова природа світу – її все ще розглядають як щось «зовнішнє». У поєднанні з реаліями експлуатації та зниження витрат, що властиво для системи мотивації ринку, це упущення спричиняє великі екологічні проблеми, починаючи від виснаження ґрунтів, забруднень, винищування лісів і до, фактично, всього, що ми можемо розглядати на екологічному рівні.

Аналізуючи ранні стадії розвитку цієї філософії, ми можемо цілком логічно зробити припущення про те, як ми до неї прийшли. Враховуючи переважно аграрну виробничу базу та мінімалізм раннього «ремісничого» типу виробництва товарів, наші можливості негативного впливу на екологію в той час були природно обмеженими. Ми просто не могли бути надто сильною загрозою, оскільки великі індустріальні впровадження, якими ми їх знаємо сьогодні, тоді ще не застосовувалися.

Цей розвиток виявив, що під поверхнею капіталізму лежить стара точка зору, яка швидкими темпами почала загнивати, що за умов збільшення наших технологічних можливостей впливати на світ постійно виливається у відповідні наслідки. Аналогією може бути інститут війни. Цінності конкуренції та війни ще можна було стерпіти кілька століть назад, коли потенційна шкода від них обмежувалася примітивними мушкетами. Сьогодні ми маємо ядерну зброю, яка може знищити все[52]. Отже, з еволюційної точки зору, капіталізм був практикою та ціннісною орієнтацією, яка певним чином сприяла прогресові, але всі сьогоднішні докази і тенденції засвідчують, що незрілість, властива цій системі, за умови її подальшого існування приводитиме нас до дедалі більших проблем.

 

«Маркетизація» життя

В якості заключної ноти цього есе варто сказати, що тенденція маркетизації, яка постійно посилюється, глибоко спотворила цінності цього світу. Оскільки «свобода» традиційно асоціювалася з «демократією», а демократія, своєю чергою, в економічному сенсі асоціювалася з можливістю купувати та продавати, то почало відбуватися переведення в розряд товарів майже всього, про що тільки можна подумати.

Традиційні цінності та риторика попередніх поколінь часто розглядали використання грошей таким чином, нібито це було якоюсь «холодною» необхідністю, а певні елементи нашого життя вважалися «священними» і не призначалися для продажу. Наприклад, акти проституції, в яких люди продають свою інтимність заради грошей, були ситуацією, де культурні цінності зазвичай виявлялися відчуженими. В більшості країн світу цей акт залишався нелегальним, навіть якщо існувало певне юридичне виправдання легальності самих занять сексом. Він став осудженим лише тоді, коли в дію вступив елемент купівлі.

Однак таку культурно увіковічену святість ринкове мислення почало дедалі більше відкидати. Сьогодні, легально це чи ні, майже все можна купити чи продати[53]. Ви можете купувати право обходити норми викиду вуглецю[54], можете вдосконалити свою тюремну камеру за окрему плату[55], купувати права полювати на тварин, які перебувають під загрозою вимирання[56], і навіть купувати місце в престижному університеті без відповідності вимогам тестування[57].

Ми маємо дивну ситуацію, коли деякі з найбільш нормальних, природних актів людського життя почали заохочувати грошима – наприклад, заохочення дітей до читання[58] або стимулювання втрати ваги[59]. Що це може психологічно означати для дітей, коли всі їхні найбільш базові дії підкріплюються грошима? Як це вплине на їхнє відчуття винагороди в майбутньому? Це важливі питання у світі, де все продається, з його керуючим ціннісним принципом, який означає, що варто робити тільки те, за що платять.

Такі ринкові цінності постають як чисті соціальні спотворення, оскільки в них змінюється сама суть ініціативи та існування людини. У той час, коли ми, ймовірно, не надаємо великої уваги питанням, які здаються нам банальними – наприклад, можливість купити собі дозвіл їхати окремою смугою для машин на дорозі[60], – деякі прояви культури, побудованої на тому, що все продається, сприяють дегуманізації суспільства, оскільки все і всі зменшуються до категорії товару, який можна експлуатувати.

Сьогодні, як би це нас не шокувало, у світі існує більше рабів, ніж це було в будь-який час людської історії. Торгівля людьми була й залишається масовою індустрією для отримання прибутку, в якій чоловіків, жінкок та дітей продають для виконання різноманітних ролей.

Державний департамент США оприлюднив дані, що «приблизно 27 мільйонів чоловіків, жінок та дітей в усьому світі є жертвами того, що сьогодні часто називають завуальованим терміном «людський трафік» («торгівля людьми»). Боротьба з цим видом злочинності є роботою, яка означає виконання обіцянки свободи – свободи від рабства для тих, кого експлуатують, та свободи зберегти собі життя для тих, хто намагається вижити»[61].

Врешті-решт, у той час як більшість людей, які вірять у капіталістичну систему вільного ринку, з погляду етики негативно ставляться до цих людських зловживань, шукаючи відмінності між «моральними» та «аморальними» формами торгівлі, фактом є те, що сама концепція перетворення всього на товар не має об’єктивних меж, і такі «екстремальні» реалії є, насправді, справою рівня, на якому вони застосовуються. Із суто філософської точки зору між формами ринкової експлуатації немає технічної різниці. Властива цій системі психологія – розлад системи цінностей – увіковічував і буде увіковічувати хижу зневагу в межах культури, і тільки коли цей структурний механізм буде усунуто із самого нашого підходу до соціальної організації, лише тоді вищезгадані проблеми будуть вирішені.

 




[1] Бернард Ліетер (англ. Bernard Lietaer) – економіст, автор і професор, найбільше відомий своєю роботою з допомоги проектування валютної системи Європейського союзу. Цитата взята з журналу «YES!», інтерв’ю з Бернардом Ліетером під назвою «Beyond Greed and Scarcity», Sarah van Gelder

(http://www.transaction.net/press/interviews/lietaer0497.html) .

[2] Джерело: (визначення «мема») Merriam-Webster.com

(http://www.merriam-webster.com/dictionary/meme).

[3] Джерело: (визначення «гена») Merriam-Webster.com

(http://www.merriam-webster.com/dictionary/gene).

[4] Термін «мем» поданий в книзі Річарда Докінза «Егоїстичний ген». У своїй роботі Докінз посилається на роботу генетика Луїджи Лука Каваллі-Сфорца (англ. «L. L. Cavalli-Sforza»), антрополога Ф.Т. Клока (англ. «F. T. Cloak») та етолога Дж. М. Кулена (англ. «J. M. Cullen»).

[5] Обернена залежність рівня грамотності (накопичених знань) та забобонних вірувань очевидна. Відповідно до звітів Арабської програми розвитку людини ООН (United Nations’ Arab Human Development Reports), менш ніж 2% арабів мають доступ до Інтернету. Араби складають 5% населення Землі, але при цьому випускають лише 1% світового обсягу книжок, переважно релігійних. Відповідно до досліджень Сема Гарріса, «Іспанія кожного року перекладає більше книжок іспанською мовою, ніж Арабський світ переклав на арабську з дев’ятого століття». Те, що поширення ісламської релігії серед арабських націй зумовлене відносною відсутністю в цих суспільствах зовнішньої інформації, виглядає очевидним.

[6] Рак – це термін, який вживається для визначення хвороби, при якій аномальні клітини починають ділитися неконтрольовано і здатні проникати в інші тканини

(http://www.cancer.gov/cancertopics/cancerlibrary/what-is-cancer).

[7] Джерело: («визначення розладу») TheFreeDictionary.com

(http://medical-dictionary.thefreedictionary.com/disorder).

[8] Поняття «закодовані» стосується структурних атрибутів – наприклад, необхідності «конкурувати» для того, щоб бути успішним в ринковій економіці. Тобто такий атрибут вбудований в структуру системи, або закодований.

[9] Для уточнення цієї фрази варто зазначити, що термін «цінність» стосується етичної переваги в персональному або культурному сенсі і загалом розглядається як суб’єктивний. Цінність є основою для дій. Наприклад, особа, яка вірить в якусь релігійну філософію, може встановлювати цінності, які заохочують певний тип поведінки. Система цінностей є набором стійких цінностей та мір.

[10] The Cancer Stage of Capitalism, John McMurtry, Pluto Press, 1999, с. 6.

[11] Загальна біографія Ігнаца Філіпа Земмельвайса: http://semmelweis.org/about/dr-semmelweis-biography/

[12] «Культурний релятивізм» – принцип, який приймався як самоочевидний в антропологічних дослідженнях Франца Боаса в перші десятиліття ХХ століття.

[13] Подібно до «культурного релятивізму», «моральний релятивізм» загалом визначається як «будь-яка з багатьох філософських позицій, пов’язана з відмінностями в моральних судженнях між різними людьми та культурами» (https://www.boundless.com/management/definition/moral-relativism/).

[14] Див. попереднє есе «Визначення охорони здоров’я».

[15] Загальним прикладом тут можуть бути цінності споживання, які сьогодні домінують у світі. Дії з посилення власності є поширеними, оскільки привласнення майна дедалі частіше асоціюється зі збільшенням успіху, а збільшення споживання пов’язується з економічним зростанням. Проте така непоміркована етика може розглядатись як нестійка, враховуючи, що ми живемо на обмеженій планеті з обмеженими ресурсами. По суті, багато хто стверджує, що той «стандарт життя», який властивий Сполученим Штатам, за нинішнього стану справ був би технічно неможливим за умови його поширення на решту світу. Відповідно до деяких досліджень, «людство на сьогодні споживає ресурси та виробляє двоокис вуглецю на 50% швидше, ніж Земля може витримати…».

Джерело: Living Planet Report: Humanity Now Needs 1.5 Earths, 2010

(http://www.business-biodiversity.eu/default.asp?Menue=49&News=233);

The Earth Is Full, 2011 (http://www.nytimes.com/2011/06/08/opinion/08friedman.html).

[16] Тут варто розуміти, що чим більше проблем з’являється у світі, тим більше можливостей для їх обслуговування та наживання на цьому капіталу. Що більше проблем насправді вирішується, то менше можливостей залишається для створення капіталу, а отже менше можливостей для підтримки чи посилення економічного зростання.

[17] Хорошим прикладом перешкоджання прогресу задля підтримки прибутку існуючих установ є успішні зусилля, зроблені нафтовою індустрією та, як наслідок, дії уряду США, які сповільнили прогрес електричних транспортних засобів в 1990-х роках.

Джерело: Who Killed the Electric Car? (http://www.imdb.com/title/tt0489037/synopsis).

[18] Корпоративний лобізм за самою своєю природою є способом використання грошей для впливу на політичні рішення. Для довідок: Corporate Lobbyists Threaten Democracy, Julio Godoy, IPS:

(http://www.ipsnews.net/2012/08/corporate-lobbyists-threaten-democracy/).

[19] Унікальним прикладом цього був випадок у 2007 році, коли компанія «Microsoft Corporation», незадоволена інформацією, опублікованою в громадській енциклопедії «Wikipedia», найняла редактора для того, щоб змінити цю публічну інформацію на свою користь. Для довідок: Microsoft Offers Cash for Wikipedia Edit (http://www.washingtonpost.com/wp-dyn/content/article/2007/01/23/AR2007012301025.html).

[20] Дослідження, проведене компанією «Connecticut wealth management», показало, що багато хто погодився б одружитися за 1,5 мільйонів доларів. Для довідок: Survey: Most People Would Marry For Money, Tom Miller (http://www.yourtango.com/20072778/survey-most-people-would-marry-for-money).

[21] Для довідок: Higher social class predicts increased unethical behavior, Piffa, Stancatoa, Côtéb, Mendoza-Dentona, Dacher Keltnera, University of Michigan, 2012 р.

(http://www.pnas.org/content/early/2012/02/21/1118373109).

[22] Для довідок: «How Wealth Reduces Compassion», Daisy Grewal, Scientific American, 2012

(http://www.scientificamerican.com/article.cfm?id=how-wealth-reduces-compassion).

[23] Джерело: «Having Less, Giving More: The Influence of Social Class on Prosocial Behavior», Journal of Personality and Social Psychology, 2010, Vol. 99, No. 5, 771–784, 2012

(http://www.rotman.utoronto.ca/phd/file/Piffetal.pdf).

[24] Джерело: Poor Are More Charitable Than The Wealthy, NPR, 2012

(http://www.npr.org/templates/story/story.php?storyId=129068241).

[25] Для довідок: The Rich Are Less Charitable Than the Middle Class: Study, CNBC, 2012 (http://www.cnbc.com/id/48725147).

[26] Для довідок: «America’s poor are its most generous givers», Frank Greve/McCLatchy analysis, 2009

(http://www.mcclatchydc.com/2009/05/19/68456/americas-poor-are-its-most-generous.html).

[27] Для довідок: The Engineers and the Price System, Thorstein Veblen, 1921.

[28] Для довідок: «The 40 Highest-Earning Hedge Fund Managers», Nathan Vardi, Forbes

(http://www.forbes.com/sites/nathanvardi/2012/03/01/the-40-highest-earning-hedge-fund-managers-3/).

[29] Поширеним є аргумент, що фінансовий сектор пов’язаний з промисловим виробництвом, тому що він сприяє капіталу, завдяки якому виробництво отримує інвестиції. Однак таке сприяння є вигадкою, оскільки акт виробництва у фізичному світі, за відсутності капіталістичної моделі, не має нічого спільного з грошима або інвестиціями взагалі. Він пов’язаний з освітою, ресурсами та інженерією. Інвестування та фінансування не є реальними, оскільки вони нічого не виробляють – вони не є необхідними для реальних компонентів виробництва.

[30] «The Instinct of Workmanship and the Irksomeness of Labor» in Essays in Our Changing Order, Thorstein Veblen, с. 93-94.

[31] Джерело: An Inquiry into the Principles of the Distribution of Wealth Most Conducive to Human Happiness, William Thompson, London, William S. Orr, 1850, с. 147.

[32] Джерело: Relative Deprivation: Specification, Development, and Integration, Iain Walker, Heather J. Smith, Cambridge University Press, 2001, ISBN 0-521-80132-X, Google Print.

[33] Більше про це ви можете дізнатися з есе «Структурний класизм. Держава та війна».

[34] Для довідок: «The Importance of Economic Equality», Eben Harrell, Time, 2009; Also See: The Spirit Level by Richard Wilkinson and Kate Pickett, Penguin, березень 2009.

[35] «Study Finds TV Alters Fiji Girls’ View of Body», Erica Goode, The New York Times, 1999

(http://www.nytimes.com/1999/05/20/world/study-finds-tv-alters-fiji-girls-view-of-body.html).

[36] Для довідок: «Pat Robertson: Obama A ‘Socialist,’ Wants To ‘Destroy’ The United States», Paige Lavender, The Huffington Post, 2012

(http://www.huffingtonpost.com/2012/12/14/pat-robertson-obama_n_2301228.html).

[37] Існує багато суперечок щодо постійного занепаду Західної освіти, особливо в Америці. Шарлотта Томсон Ізербіт, колишній старший радник з політичних питань Міністерства освіти США, писала про те, що вона називає «навмисним здураченням Америки», Conscience Press, 1999.

[38] Для довідок: Ronald Reagan: Protectionist, Sheldon L. Richman, 1988

(https://mises.org/freemarket_detail.aspx?control=489).

[39] Стосовно цього питання досить визначну заяву зробив видатний економіст Мілтон Фрідман: «Уряд має три головні функції. Він повинен забезпечувати військову оборону нації. Він повинен стежити за виконанням угод між приватними особами. Він повинен захищати громадян від злочинності проти них самих або їхньої власності. Коли уряд, реалізовуючи добрі наміри, намагається реорганізувати економіку, узаконити моральність або сприяти особливим інтересам, наслідком є втрата ефективності, брак мотивації та втрата свободи. Уряд повинен бути суддею, а не активним гравцем».

[40] Навіть Адам Сміт у своїх роботах згадував, що бізнесмени використовують кожен засіб у своєму розпорядженні, щоб обійти конкуренцію та зберегти монополію: «Люди, що займаються торгівлею, рідко зустрічаються разом навіть для веселощів і розваг, але всі їхні розмови закінчуються змовою проти громадськості або різними вигадками про те, як підняти ціни».

Для довідок: An Inquiry into the Nature and Causes of the Wealth of Nations, Adam Smith, New York, Modern Library, 1937, с. 128.

[41] Економіст Томас Годскін на початку ХІХ століття писав: «Мало того, що багатство само по собі має в очах законодавців тисячі приваб, але воно ще й дає їм [...] безліч привілеїв, враховуючи все це. По суті, воно зараз узурпувало всю законодавчу владу, і найбільш кримінальними законами сьогодні є ті, які просто захищають це багатство».

Джерело: Travels in the North of Germany, Describing the Present State of Social and Political Institutions, the Agriculture, Manufactures, Commerce, Education, Arts and Manners in That Country, Particularly in the Kingdom of Hanover, Thomas Hodgskin, T. Edinburgh, Archibald Constable, 1820, т. 2, с. 228.

[42] Джерело: An Inquiry into the Nature of Peace and the terms of its Perpetuation, Thorstein Veblen, Harvard Law, с. 326-327.

[43] Кейнсіанська економіка, на відміну від економічної думки ліберальніших шкіл вільного ринку, таких, як Австрійська школа, зокрема вважає, що періодичне втручання держави є необхідним задля уникнення деяких проблем. В онлайн-словнику бізнесу сказано: «Ця теорія додатково підтверджує, що вільний ринок не має механізму самобалансування, який вів би до повної зайнятості. Економісти кейнсіанства наполягають і виправдовують втручання уряду в економіку через громадську політику, що націлена на досягнення повної зайнятості та цінової стабільності». Джерело: BusinessDictionary.com (http://www.businessdictionary.com/definition/Keynesian-economics.html).

[44] Відомий роман Айн Ренд «Гімн» є визначним, впливовим прикладом цієї художньої кульмінації цінностей. Дія відбувається в антиутопічному майбутньому, де людський вид вступив у іншу темну еру, яка характеризується нераціональністю, колективізмом та соціалістичним мисленням і економікою. Поняття індивідуальності було ліквідоване. Наприклад, використання слова «я» каралося смертю.

[45] Капіталістична система, відповідно до статистичних даних, структурно перешкоджає «соціальній мобільності», враховуючи дуже малий відсоток фактичних досягнень вертикальної мобільності. Мобільність у Сполучених Штатах, у домі «американської мрії», також значною мірою занепала.

Для довідок: «Exceptional Upward Mobility in the US Is a Myth, International Studies Show», Science Daily (http://www.sciencedaily.com/releases/2012/09/120905141920.htm).

Також див.: «Harder for Americans to Rise From Lower Rungs», New York Times, 2012

(http://www.nytimes.com/2012/01/05/us/harder-for-americans-to-rise-from-lower-rungs.html?pagewanted=all).

[46] У той час, як стандарт визначення межі бідності залежить від сфери його застосування, більш ніж 50% населення світу, за даними дослідження Світового банку за 2005 рік, живуть на менш ніж $2,50 на день, або близько $912 на рік.

Джерело: GlobalIssues.org (http://www.globalissues.org/article/26/poverty-facts-and-stats).

[47] Див. розділ, присвячений Мальтусу та Рікардо, в есе «Історія економіки».

[48] Пояснення: Психосоціальні або соціально викликані наслідки стосунків людини з суспільством довели деякі важливі реалії щодо походження деструктивної поведінки, або поведінки, яка відхиляється від норми. Для більш детальних пояснень дивіться есе «Визначення охорони здоров’я».

[49] Детальна екстраполяція буде представлена в частині ІІІ цього тексту.

[50] Для довідок: «New Survey: Majority of Employees Dissatisfied», Forbes, Susan Adams 2012

(http://www.forbes.com/sites/susanadams/2012/05/18/new-survey-majority-of-employees-dissatisfied/).

[51] Зрозуміло, що не може існувати «чистої» свободи в світі, який керується законами природи, так само як не може існувати необмеженої свободи в соціальних умовах, які мають справу зі стандартними життєвими вимогами соціальної стійкості. Наприклад, одна людина не «вільна» убивати іншу в прямому сенсі. Існування таких соціальних домовленостей та цінностей базується на тому, щоб не ображати інших, що може призвести до дисбалансу та дестабілізації.

[52] Тут цитувався вислів Альберта Ейнштейна: «Я не знаю, чим будуть воювати в Третій світовій війні, але знаю, що в Четвертій світовій війні будуть воювати палицями і камінням» (The New Quotable Einstein, Alice Calaprice, Princeton University Press. 2005, с. 173).

[53] Для довідок: What Money Can’t Buy: The Moral Limits of Markets, Michael J. Sandel, Farrar, Straus and Giroux, 2012.

[54] Дані, що стосуються ЄС, можна відстежувати он-лайн на www.pointcarbon.com

[55] Джерело: «For $82 a Day, Booking a Cell in a 5-Star Jail», New York Times, 29 квітня 2007 року.

[56] Джерело: «Saving the Rhino Through Sacrifice», Brendan Borrell, Bloomberg Businessweek, 9 грудня 2010 року.

[57] Джерело: «At Many Colleges, the Rich Kids Get Affirmative Action: Seeking Donors», Daniel Golden, Wall Street. Journal, 20 лютого 2003 року.

[58] Джерело: «Is Cash the Answer», Amanda Ripley, Time, April 19, 2010, с. 44-45.

[59] Джерело: «Paying people to lose weight and stop smoking», Kevin G. Volpp, Issue Brief, L.D. Institute of Health Economics, University of Pennsylvania, т. 14, 2009.

[60] Джерело: «Paying for VIP Treatment in a Traffic Jam», Wall Street Journal, 21 червня 2007 року.

[61] Джерело: Trafficking in Persons Report 2012, US Department of State

(http://www.state.gov/j/tip/rls/tiprpt/2012/192351.htm).

Comments