Есе 11: Структурний класизм. Держава та війна


 

«Людина – це єдиний патріот. Вона відділяється у своїй країні, під своїм прапором і глузує над іншими народами; тримає під рукою велику кількість одягнених у форму вбивць, щоб загарбувати шматки країн інших народів та не дозволяти їм загарбати свою. А в перервах між такими кампаніями вона змиває кров зі своїх рух і впроваджує «всесвітнє братерство народів» – своїм язиком»[1]

- Марк Твен

 

Загальний огляд

Конфлікти між людьми були постійною характерною рисою суспільства від початку писемної історії. У той час, як їх виправдання варіювалися від припущень про незмінну людську схильність до агресії та територіальності – до релігійних припущень про дію таких поляризованих метафізичних сил, як сили «добра» і «зла», історія свідчить, що випадки конфлікту назагал раціонально взаємопов’язані з умовами навколишнього середовища та/або з культурними умовами. Починаючи від негайної, викликаної страхом, стресової реакції, що проявляється у нашій схильності «бити або тікати»[2], до спокійного, чітко прорахованого планування національної війни, такі конфлікти завжди мають свої причини, а загальне зацікавлення громадськості у зменшенні таких конфліктів безумовно потребує, щоб ми оцінили їх причинність максимально глибоко, аби знайти реальне рішення.

У цьому есе буде проаналізовано дві загальні категорії «війни» – «імперську війну» та «класову війну». Якщо на перший погляд вони здаються різними, то надалі буде аргументовано доведено, що базовий психологічний механізм цих категоризацій однаковий. Крім того, буде показано, що чинні механізми «боротьби» насправді набагато оманливіші й прихованіші, ніж більшість людей можуть усвідомлювати. Назагал центральна теза полягає в тому, що джерело цих, здавалося б, незмінних реалій – у самих соціально-економічних передумовах, тобто в контексті певної посиленої психології, а отже в соціологічній схемі, а не у жорстких установках наших генів або у відсутності якихось моральних схильностей.

Іншими словами, ці сучасні реалії підживлюють не ідеологічно ізольовані групи на кшталт безсовісних урядів держав або якась винятково «жадібна» бізнесова ментальність, а, скоріше, найбільш фундаментальні, основні цінності, що притаманні, фактично, кожному, хто живе в нинішніх соціоекономічних умовах, які ми увіковічуємо як культурно «нормальні». Єдина відмінність – у рівні, на якому ці цінності приборкуються, та мета, задля якої це робиться.

 

Імперська війна: становлення держави

Неолітична революція, яка відбулася близько 12 000 років тому[3], стала ключовим поворотним моментом для людського суспільства, оскільки перенесла нас із «життя майже виключно за рахунок землі» – обмеженого природною регенерацією нашого навколишнього середовища, – до поступового контролю над навколишнім середовищем та маніпуляції ресурсами. Розвиток сільського господарства і створення інструментів для полегшення праці започаткували нинішню ситуацію, коли спектр людського потенціалу використання науки для зміни світу задля нашої ж користі стає фактично необмеженим[4].

Попри те, ця повільна на початках технологічна адаптація привела в дію певні моделі та зміни, котрі, вірогідно, зумовили багато тих проблем, які ми сьогодні вважаємо загальнопоширеними. Прикладом може бути те, як дисбаланс, викликаний відносною бідністю та економічною стратифікацією, почали вважати очевидним наслідником цих нових можливостей. За словами невролога та антрополога, доктора Роберта Сапольскі, «мисливці-збиральники [мали] тисячі диких джерел їжі для свого виживання. Сільське господарство все змінило, створюючи переважну залежність від пари дюжин джерел їжі… Сільське господарство дало змогу створювати резерви із залишків ресурсів, а отже, це невідворотно привело до їх нерівномірного накопичення, стратифікації суспільства та утворення класів. Таким чином це уможливило виникнення бідності»[5].

Більше того, кочовий стиль життя мисливців-збиральників почав повільно заміщатися осілими, протекціоністськими племенами, а потім поступово – і локалізованими суспільствами міського типу. Річард А. Габріель у роботі «Коротка історія війни» писав: «Винайдення та поширення сільського господарства в поєднанні з одомашнюванням тварин у п’ятому тисячолітті до нашої ери визнані тими елементами розвитку, які позначили етап появи перших широкомасштабних, складних урбанізованих суспільств. Ці суспільства, що з’явилися майже одночасно близько 4000 років до нашої ери в Єгипті та Месопотамії, використовували кам’яні знаряддя праці, але протягом 500 років кам’яні інструменти і зброя були замінені бронзовими. З виробництвом бронзи настала революція у прийомах ведення війни»[6].

Це якраз той період, коли почала з’являтися та концепція «держави», яку ми знаємо сьогодні, а також почали формуватися постійні «збройні сили». Габріель продовжує: «Ці ранні суспільства створили перші зразки державних урядових інститутів – спочатку в якості централізованих вождівств, а пізніше в якості монархій… У той же час, централізація вимагала створення адміністративної структури, яка змогла б спрямувати соціальну діяльність та ресурси на досягнення комунальних цілей… Розвиток центральних державних інститутів та адміністративного апарату невідворотно надав форму та забезпечив стабільність військових структур. Результатом стало розширення і стабілізація донедавна розрізнених і нестабільних каст воїнів… Близько 2700 років до нашої ери в Шумері вже була повністю сформована військова структура та регулярна армія, організована за сучасним принципом. Регулярна армія стала постійною частиною соціальної структури і була наділена міцним правом претензії на соціальну легітимність. Такою вона й залишилася з тих пір»[7].

 

Імперська війна: ілюзії

«Імперіалізм» визначають як «політику, практику або пропаганду поширення влади та володінь нації, особливо шляхом прямого територіального захоплення або отримання непрямого контролю над політичним чи економічним життям інших регіонів»[8].

У той час, як традиційна культура назагал вважає імперську війну варіацією війни як такої, беручи до уваги інші форми озброєних національних конфліктів, тут йтиметься про те, що насправді основний базис всіх національних війн є імперським за своєю природою. Тисячі війн, що зафіксовані в людській історії, переважно були пов’язані з загарбанням ресурсів або територій, де одна група або намагалася збільшити свою владу та матеріальне багатство, або робила спроби захистити себе від інших, завойовуючи та абсорбуючи їхню владу й багатство.

Навіть чимало історичних конфліктів, які на перший погляд виглядають суто ідеологічними, насправді часто мають приховані імперіалістичні економічні мотиви. Християнські хрестові походи ХІ століття, наприклад, часто трактують як суто релігійні конфлікти або як прояв ідеологічного завзяття. Проте більш глибоке дослідження розкриває потужний підтекст розширення торгівлі та захоплення ресурсів під виглядом «релігійної» війни[9]. Це не означає, що історично релігія не була джерелом величезних конфліктів, але показує, що в багатьох історичних текстах часто відбувається надмірне спрощення, де упускають або ігнорують економічну значимість. Незважаючи на це, поняття «доброчесних» хрестових походів як форми прикриття національного економічного імперіалізму продовжує існувати до сьогодні[10].

По суті, впродовж історії простежується глибоко примусова тенденція, коли йдеться про отримання підтримки суспільства для актів національної війни. Наприклад, навіть поверхневий огляд історії дає змогу побачити, що ініційовані політичною владою «наступальні» акти війни, що означають початок війни з будь-яких причин (а не як відповідь на пряме вторгнення), беруть свій початок у колі членів та соратників урядового органу, а не серед населення країни. Війни мають тенденцію починатися з оголошення певних пропозицій, яке робить державна влада; потім їх підживлюють ЗМІ, які фінансують держава та корпорації[11]; таким чином громадянське населення повільно налаштовується на схвалення цієї пропозиції. Це також робить державі велику послугу в тому сенсі, що, якщо з’явиться певна форма емоційно зарядженої провокації, нею можна зманіпулювати для подальшого виправдання намірів війни[12].

Така тактика маніпуляції громадськістю може набувати різних форм. Використання страху, честі (помсти), патріотичного патерналізму[13], моральності та «всезагального захисту» – ймовірно, найбільш поширені виверти. По суті, всі без винятку акти війни виправдовуються «захистом» у сфері громадськості, навіть якщо для громадянського населення немає ніякої раціональної, відчутної загрози. Проте дійсно є певна правда щодо такого поняття, як «оборонна» війна[14], оскільки акти імперської мобілізації базуються на достатньо реальних, хоч і прихованих формах економічного та/або політичного страху – страху втратити контроль або владу. Іншими словами, в той час як, можливо, і немає безпосередньої загрози для нації, яка виступає в ролі агресора, довготермінова конкурентна потреба постійно перестраховувати свою владу від можливої її втрати в майбутньому дуже реальна й заснована на страху. Отже, така «оборона» насправді означає елітарне самозбереження вищих класів, а тому, зазвичай, не може бути морально виправдана перед суспільством. Відтак, замість пояснення справжніх причин війни використовують всі ці виверти задля того, щоб отримати схвалення громадськості[15].

Економіст та соціолог Торстейн Веблен у своїй відомій роботі 1917 року «Дослідження природи миру та умов його підтримки» писав про способи переконування громадськості так: «Щоб успішно розпочатися, будь-яка воєнна кампанія повинна мати офіційне моральне схвалення суспільства або ефектної більшості в суспільстві. Як наслідок, перше, про що турбуються воєнні державні діячі, – це проштовхнути моральну силу для авантюри, над якою вони зосереджують свої зусилля. Існують дві головні лінії мотивації… збереження або підтримка матеріальної зацікавленості суспільства – реальної чи вигаданої – та захист національної честі. До цього, можливо, варто додати третю лінію – просування і збереження культури нації»[16].

Цей останній пункт щодо увіковічування культури нації найкраще можна проілюструвати на прикладі сучасних загальнопоширених західних імперських заяв про поширення «свободи і демократії». Ці заяви займають патерналістичну позицію, виставляючи в якості аргументу ідею, що чинний політичний клімат певної нації дуже негуманний і що втручання заради «допомоги» її громадянам стає «моральним обов’язком» влади, яка здійснюватиме таке вторгнення.

Веблен продовжує цю думку: «Будь-який патріотизм служитиме шляхом та засобом для воєнної компанії під правочинним керівництвом, навіть якщо [люди] зазвичай не схильні до войовничого настрою. Правильно направлені, звичайні патріотичні почуття можуть бути дуже легко мобілізовані для воєнної авантюри будь-якою достатньо спритною та цілеспрямованою групою державних діячів – чому є достатньо прикладів»[17]. «…можна [також] цілком сміливо узагальнити, що з моменту, коли ворожість було цілком впроваджено зацікавленими державними діячами, можна впевнено розраховувати на патріотичні почуття нації для прикриття кампанії, незалежно від суті конфлікту»[18].

В Америці фраза «я проти війни, але підтримую війська»[19] загальнопоширена серед тих, хто виступає проти певного конфлікту, але хоче, щоб його вважали таким, хто ставиться шанобливо до своєї країни загалом. Ця фраза унікальна, оскільки вона насправді нелогічна. Логічно «підтримувати війська» означає схвалювати роль, пов’язану з існуванням «військ», а отже – і ті акти, які передбачає ця роль. Прихований жест тут, звісно, в тому, що хтось підтримує потребу у війні, а отже підтримує чоловіків та жінок збройних сил, які допомагають задовольнити цю потребу. Проте, саме це твердження є цілком суперечливим та існує як форма «подвійного мислення»[20], оскільки не погодитися з веденням певної війни означає повністю не погодитися з діями тих, хто нею займається. Це те саме, що казати «я проти того, щоб рак убивав людей, але я підтримую право раку на життя».

Збройні сили історично мали високу повагу в очах громадськості, а уряд постійно прославляв їх до такої міри, що уявлення про «честь» почало жити власним нераціональним життям. По суті, воно психологічно посилювалося церемоніальністю. Честь формується з нагород, медалей, парадів, «віддавання честі» та інших прикрас, які вражають публіку, нібито надаючи цінності діям солдатів, а отже – інститутові війни. Це ще більше посилює культурне табу, де образа будь-якого елементу воєнного апарату розглядається як неповага до жертв збройних сил.

З точки зору справжнього захисту та вирішення проблем, як це буває у випадку, коли пожежники рятують дитину з палаючого будинку, таке захоплення було б виправданим. Самовіддана, альтруїстична позиція – ризикувати своїм життям заради інших – є, звісно, шляхетним вчинком. Тим не менше, в контексті історичної війни, персональний альтруїзм солдата не виправдовує широких актів національної, імперської агресії, незалежно від того, наскільки благими можуть бути наміри солдатів.

Більше того, утримування влади, орієнтоване на залякування зі сторони устояного урядового апарату, також природно породжує «під-війну» проти свого ж громадянського населення, що майже завжди посилюється під час війни. Тих, хто кидає виклик або виступає проти відповідного національного конфлікту, історично гноблять або ж публічно ображають. Загальнопоширені, але при цьому двозначні порушення закону, що полягають у «державній зраді»[21] та «заколоті»[22], є історичними прикладами цієї тактики – нарівні з тимчасовим позбавленням громадянських прав під час війни, а інколи навіть обмеженням свободи слова[23].

У соціальному плані використання «патріотизму», як уже зазначалося, є також загальнопоширеним задля досягнення ефекту, коли тих, хто не підтримує війну, часто відкидають як таких, що не підтримують національну громадськість наче щось само собою зрозуміле, створюючи таким чином відчуження. Останнім часом тих, хто налаштований опозиційно та, можливо, залучений до протестних акцій, держава розглядає як «терористів»[24]. Далі щодо цих людей починається потужне інкримінування із суворими легальними наслідками у випадку, якщо органи влади вважатимуть це правильним.

Тим не менше, в цій «під-війні» можна розгледіти ще глибший механізм – його можна назвати певним видом соціального контролю задля підтримки імперських намірів. В багатьох країнах примус або підштовхування до служби в армії через обов’язок від народження[25] або шляхом переконування підписати юридично зобов’язуючі контракти[26] уже є маніпулятивним на багатьох рівнях. Загальнопоширеними є рекламні тактики на зразок «грошей для коледжу» або «персонального досягнення», які, вірогідно, орієнтовані на нижчі сходинки економічної ієрархії[27]. Сполучені Штати Америки сьогодні офіційно витрачають мільярди доларів на рік ($4,7 мільярдів у 2009 році) на зв’язки з громадськістю на глобальному рівні задля підтримки публічного іміджу та набору новобранців[28].

 

Імперська війна: джерело

Тепер, коли традиційні пропагандистські ілюзії на захист актів організованого вбивства людей та крадіжки ресурсів скасовані, а пусті припущення на кшталт патерналістичний патріотизм, честь та протекціонізм розвінчані, ми можемо побачити, що війна насправді – це характерна риса, властива власницькій бізнес-системі, що живиться дефіцитом. Було б неправильно стверджувати, що війна є продуктом капіталізму сама по собі, оскільки практика війни значною мірю передує капіталізму. Тим не менше, коли ми розкладемо на складові самі передумови, то побачимо, що війна – це незмінна ключова риса капіталізму, оскільки вона є просто складнішим проявом тих самих розбратних, конкуруючих, архаїчних цінностей і практик.

Як одна корпорація конкурує з іншими корпораціями задля прибуткового виживання, незмінно прагнучи до монополії та утворення картелів, коли це можливо, всі уряди на планеті фундаментально виходять з тих самих передумов, що в результаті є тими самими формами виживання. Якщо брати Америку як приклад для дослідження, то у 2001 році країна отримала близько 2,3 трильйонів доларів США завдяки самим лише надходженням з федеральних прибуткових податків[29]. Ці надходження дуже важливі для роботи структури, яку можна назвати бізнес-інститутом під назвою «Америка», – так само, як річний прибуток компанії Microsoft впливає на її здатність функціонувати. Америка, разом з усіма зареєстрованими підприємствами, які існують у її внутрішній узаконеній мережі і які можна розглядати в якості допоміжних для батьківського інституту, який ми традиційно називаємо «уряд США», насправді є корпорацією за своєю формою та функціями.

Тому всі дії уряду США, як і дії всіх інших конкуруючих урядів у світі, природно повинні мати гостру ділову хватку. Проте що відрізняє цю «батьківську корпорацію» (Америку) від її дочірніх секторів (корпорацій), то це рівень її можливостей оберігати себе та зберігати свою конкурентну перевагу. Необхідність оберігати головні рушії своєї економіки є критичною, а поверхневий огляд історії того, як США змогли здобути й утримати свій статус глобальної «імперії», чітко вказує на цю ділову хватку. Її прояви мало чим принципово відрізняється від того, як певні корпорації намагаються здобути комерційну монополію. Лише в цьому випадку ідеал глобальної монополії (імперії) не обмежений правовими мандатами – як у випадку з корпораціями, щодо яких, зазвичай, діють внутрішні правові обмеження, – він рішуче втілюється на арені імперської війни.

По суті, досить цікавим, хоч і очікуваним, є те, що сам акт такого самозбереження через військову міць став дуже прибутковою бізнес-авантюрою, яка часто поліпшує економічний стан держави, а отже приносить прибуток її корпоративним складовим. Сьогодні ми можемо поширити ці економічні вигоди до масштабних військових видатків[30] [31] – разом із відновленням знищених війною територій комерційними дочірніми підприємствами держав, що здійснюють завоювання[32], повільним проштовхуванням цілісності країни через торгові тарифи, санкції та накладання боргу з метою закабалення населення задля вигоди трансконтинентальних індустрій[33] [34] та багатьма іншими сучасними звичаями «економічної війни».

Мабуть, найкраще цей момент описав один із найзаслуженіших армійських офіцерів американської армії ХХ століття генерал-майор Смедлі Д. Батлер[35] – автор відомої книги «Війна – це рекет» (англ. «War is a Racket»), що вийшла після Першої світової війни. У ній він пише про війну як бізнес таке: «Війна – це рекет. Вона завжди ним була. Це, можливо, найдавніший, найприбутковіший та, безперечно, найбільш порочний рекет. Тільки його здійснюють у всесвітніх масштабах. І прибуток від нього обчислюється в доларах, а витрати – у життях»[36].

У 1935 році він написав таке: «Я витратив 33 роки і чотири місяці на активну військову службу, і впродовж цього періоду більшість свого часу я працював висококласним «викидайлом» на службі у великого бізнесу, Уолл-стрит та банкірів. Якщо коротко, то я був рекетиром, гангстером капіталізму. У 1914 році я допоміг зробити Мексику, зокрема Тампіко, безпечною для американських нафтових інтересів. Я допоміг зробити Гаїті та Кубу зручним місцем для хлопців з Національного Сіті-банку (англ. «National City Bank»), щоб вони пожинали там свої прибутки. Я допоміг зґвалтувати півдюжини республік Центральної Америки заради прибутків Уолл-стрит. Я допоміг зачистити Нікарагуа для Міжнародного банкірського дому братів Браунів у 1902-1912 роках. Я приніс світло в Домініканську республіку заради американських цукрових інтересів у 1916 році. Я допоміг зробити Гондурас комфортним для американських фруктових компаній у 1903 році. У Китаї в 1927 році я допомагав приглядати за тим, щоб туди безперешкодно змогла зайти компанія «Standard Oil». Озираючись на все це, я міг би дати Аль Капоне кілька порад. Найбільше, на що він спромігся, – це здійснювати рекет у трьох районах. Я ж діяв на трьох континентах»[37].

Джон А. Гобсон (1858-1940) у своїй монументальній роботі «Імперіалізм: дослідження» (англ. «Imperialism: A Study») описує цю тенденцію як «соціальний паразитичний процес, за яким грошовий інтерес у межах держави, узурпуючи кермо влади, здійснює імперську експансію для того, щоб прикріпити економічних паразитів до іноземних тіл, аби висмоктувати їхнє здоров’я заради підтримки внутрішньої розкоші»[38].

Сьогодні багато хто може говорити про такі акти зловживання, як «корупція», але ці міркування не виправдовують себе, якщо розглянути проблему ширше. Такі етичні й моральні аргументи, як «чесно» та «нечесно», не мають переконливої цілісності в межах системної структури, яка властива для капіталізму. Це одна з прикрих помилок розуміння серед тих, хто досить активно поширює ідеї «світового миру» або присвячує себе «анти-війні», однак при цьому захищає конкурентну ринкову модель. Іншими словами, «світовий мир» просто неможливий у межах прийнятої на цей момент моделі економічної практики.

Кожен етап існування глобального капіталізму, починаючи від його започаткування в Європі, був пов’язаний з тотальним насильством, експлуатацією та підкоренням. Європейський колоніалізм[39], захоплення африканських «рабів» задля експлуатації та продажу, насильне підкорення незліченної кількості колоніального населення, а також створення привілейованих святилищ спекулянтів та надання влади багатьом бізнес-підприємствам, які були створені державою або перебувають під її захистом, лише поверхнево описують його характер, що виступає в якості мислення «воєнної системи».

Торстейн Веблен у 1917 році показав прямий зв’язок із тим, що він називає «грошовою», або монетарною основою війни: «У той час, як ведуться суперечки, стає очевидним, що збереження чинного грошового закону та порядку, з усіма їхніми інцидентами власності та інвестування, є несумісним із неворожим станом миру та безпеки. Ця схема інвестування, бізнесу та [індустріального] саботажу буде мати помітно більше шансів на виживання в довгостроковій перспективі, якщо будуть підтримані нинішні умови воєнної підготовки та національної «небезпеки», або якщо прогнозований мир буде залишатися в певному проблемному стані, достатньо ризикованому, щоб підтримувати пильність національної ворожості…»[40]. «Отже, якщо укладачі цього миру в цілому схильні певною мірою шукати примирливі умови, за яких мир, імовірно, міг би стати довготривалим, частиною їхніх намагань від самого початку, очевидно, мало б бути здійснення певних заходів для поточного послаблення та поступового скасування прав власності та цінової системи, в якій ці права набувають чинності»[41].

Подальші докази такого контексту можна знайти в сучасніших формах непрямого насильства. Вони включають вже згадувані підходи до «економічної війни», які самі по собі можуть служити у якості повноцінних актів агресії, або ж бути частиною процедурної прелюдії до традиційних воєнних дій. Прикладами цього можуть виступати торгові тарифи, санкції, примусові кредити та багато інших, менш відомих, прихованих методів послаблення країни[42].

Такі глобальні фінансові інститути, як Світовий банк та МВФ мають за собою потужні узаконені державні (а відтак і бізнесові) інтереси. Вони мають повноваження давати в борг тим країнам, які перебувають у «скрутному економічному становищі», за рахунок якості життя цивільного населення цих країн, часто беручи в заставу їхні природні ресурси або різні галузі промисловості через вибіркову приватизацію або в інший спосіб, що може настільки послабити можливості країни, що вона стає залежною від інших задля вигоди комерційних аутсайдерів[43].

Це просто більш завуальований спосіб підкорення порівняно з тим, що ми бачили у випадку з імперіалістичною експансією Британської імперії через її «Ост-Індську компанію» – комерційну силу, яка отримувала вигоду з новозахоплених регіональних ресурсів та праці в Азії у XVII столітті[44]. На відміну від експансії Британської імперії, експансія Американської імперії відбувалася не лише завдяки воєнним діям, хоча великою мірою вони все ще мали місце у глобальних масштабах[45]. Скоріше, загальнопоширеним стало використання комплексних економічних стратегій, які підпорядковують інші країни економічним та геоекономічним інтересам США[46].

 

Класова війна: характерна психологія

Переходячи до «класової війни», варто зазначити, що це поняття простежується в історичній літературі впродовж століть. Воно частково базувалося на припущеннях про природу людини, частково на припущеннях про брак продуктивних можливостей Землі та засобів виробництва, щоб задовольнити потреби всіх людей, і частково на більш доречному усвідомленні того, що система ринкового капіталізму невідворотно гарантує класовий поділ та дисбаланс завдяки властивим їй механізмам – як структурно, так і психологічно.

Спираючись на твердження економіста вільного ринку Давида Рікардо про те, що «якщо зарплати повинні рости… тоді… прибутки неминуче будуть падати»[47], мусимо визнати: класовий конфлікт – структурно зумовлений, оскільки зарплати стосуються нижчих «робочих класів», а прибутки – вищих «капіталістичних класів», і як тільки один із них виграє, то інший – втрачає. Більше того, навіть Адам Сміт у своїй канонічній праці «Багатство народів» чітко описує характер збереження влади на поведінковому (психологічному) рівні, зазначаючи: «Громадянський уряд, заснований задля захисту власності, насправді заснований для захисту багатих від бідних, або для захисту тих, хто має якусь власність, від тих, хто її не має взагалі»[48].

Тим не менше, складається враження, що Сміт, Рікардо і навіть чимало сучасних економістів, які не можуть або не хочуть прийняти до уваги події теперішніх днів, вперто ігнорують справжнє застосування уряду в інтересах вищих або бізнес-класів. Навіть найбільш віддані економісти вільного ринку все ще визнають потребу існування уряду та його законодавчого апарату, який виступав би в ролі «арбітра» для того, щоб забезпечувати «чесну» гру. Стосунки на зразок «кумівського капіталізму», під якими часто мають на увазі «таємну змову» між урядовою дирекцією та, здавалося б, відокремленими корпоративними інститутами, є за своєю природою неетичними або «кримінальними».

Проте, знову ж таки, нелогічно припускати, що уряди за своєю природою – це щось інше, ніж інструмент для підтримки бізнесу, який концентрує в собі багатство країни. Бізнес-апарат насправді і є країною у своїй технічній формі, незалежно від зовнішніх заяв, буцім «демократична» країна організована в інтересах самої громадськості. Насправді ж можна стверджувати, що жоден уряд в історії ще ніколи не пропонував своїм громадянам законного місця в управлінні або законодавчій діяльності. Цікаво також, як цей міф «демократії» увіковічує себе в межах контексту сучасного капіталізму, який є втіленням давно застарілих цінностей та припущень з очевидним елітизмом у своїх намірах.

Продовжуючи, варто нагадати, як один із творців конституції Сполучених Штатів Америки Джеймс Медісон чітко акцентував на потребі пригнічення політичного інтересу тих, хто належить до нижчих класів. Він зазначив: «Якщо вибори в Англії будуть відкритими для всіх класів людей, то власність землевласників буде в небезпеці. Дуже скоро прийняли б аграрний закон. Якщо ці спостереження є дійсними, то наш уряд повинен гарантувати постійну зацікавленість країни у відсутності інновацій. Землевласники повинні мати частку в уряді для того, щоб підтримувати ці неоціненні інтереси, а також урівноважувати та перевіряти інших. Вони повинні бути встановлені таким чином, щоб захищати меншість заможних від більшості. Тому цим органом повинен бути сенат; і щоб відповідати цій меті, він повинен забезпечувати постійність та стабільність»[49].

Отже, виходячи з усвідомлення, що самій передумові глобальної «демократії» глибоко перешкоджає капіталістична система мотивації конкурентно утримати владу на рівні держави для того, щоб допомогти вищим класам зберегти політичну та, як наслідок, фінансову владу, розуміння того, наскільки всеохопна ця класова війна, стає набагато чіткішим. Мабуть, найбільш вражаючим аспектом є те, як такі механізми класового поділу існують у нашому повсякденному житті, але залишаються при цьому непомітними, оскільки вони структурно вбудовані в сам фінансовий, політичний та законодавчий апарат.

 

Класова війна: структурні механізми

В умовах, коли 1% світового населення володіє 40% багатств планети[50], стає зрозумілим, що і в системній структурі, і в мотиваційній психології існують потужні механізми утримання та навіть посилення цього непропорційного глобального дисбалансу багатств. Беручи до уваги фінансову основу всього у цьому світі, немає потреби говорити, що з великим багатством приходить велика влада. Отже, як уже було сказано, ця влада дає змогу реалізовувати сильнішу стратегію задля конкурентної наживи та самозбереження. Як наслідок, вона просочилася у саму структуру цієї соціальної системи, забезпечуючи вищим класам ефективну охорону їхніх величезних багатств, у той час як нижчі класи зіштовхуються зі значними структурними бар’єрами при спробі досягнути будь-якого базового рівня фінансової забезпеченості.

Деякі механізми цього гноблення, властивого класовій війні, досить очевидні. Прикладом можуть бути дебати щодо розмірів оподаткування, а також численні прояви історичної прихильності до корпоративних багатіїв на противагу працюючим біднякам[51]. Аргументація правлячих кіл, зазвичай, крутиться навколо ідеї, що, оскільки багаті є «власницьким класом» і частково відповідають за створення загальної зайнятості, їм потрібно давати більше фінансової свободи[52]. У якості відступу варто сказати, що дуже легко помітити, як мало правди в такій односторонній аргументації, оскільки фінансове гноблення через громадське оподаткування насправді обмежує купівельну спроможність громадськості, створюючи сильнішу перешкоду для економічного зростання, ніж просте обмеження казни корпоративних «роботодавців»[53]. Винятковим спростуванням аргументу про багатих як «творців робочих місць» є поява плутономії, яку ми розглянемо наприкінці цього есе.

Крім класової прихильності в оподаткуванні, слід обговорити чотири інші, більш критичні, структурні фактори: a) борг, b) борговий відсоток, c) інфляція та d) нерівність доходів.

a) Борг є неправильно зрозумілою соціальною практикою. Більшість вважає, що борг у сучасному суспільстві є предметом вибору. Насправді вся фінансова система побудована на боргах – абсолютно і буквально. В сучасній економіці всі гроші вводять в обіг через позики центральних та комерційних банків, які, по суті, створюють гроші з самого лише попиту на них[54]. Цей базовий механізм створення грошової маси – потужна сила економічного гноблення. Борг домашніх господарств сьогодні складається з позик кредитних карт, кредитів на житло, кредитів на машину та кредитів на навчання (освіту). Ті, хто належать до нижчих класів, мають, зазвичай, вищий рівень цих споживчих боргів порівняно з вищими класами, оскільки сама природа неспроможності цілком оплатити придбання таких базових соціальних продуктів, як автомобіль чи будинок, примушує їх брати кредити в банках.

У результаті, життя переважної більшості проходить під постійним тиском боргу[55] [56] [57]. Назагал, рівень середньої заробітної плати та доходів настільки низькі, наскільки це можливо для того, щоб сприяти домінантному капіталістичному етосу збереження витрат, на якому проектується все суспільство. А отже існує тенденція, коли заробітної плати, яку в середньому виплачують робітникові, ледве вистачає, щоб покрити обслуговування базового кредиту та задовольнити основні потреби повсякденного виживання. Тому типовою є ситуація «тупцювання на одному місці», а можливість соціальної мобільності вгору по класовій ієрархії глибоко ускладнена, не кажучи вже про труднощі просто вийти із цих боргів[58].

b) Борговий відсоток. Поруч із боргом іде атрибут прибутку, пов’язаний із самим продажем грошей. Оскільки капіталістична ринкова економіка підтримує переведення в розряд товарів буквально всього, то не дивно, що гроші теж продають задля отримання прибутку. Це й виражається у формі боргового відсотка. Чи центральний банк створює гроші для їх обміну на державні цінні папери, чи комерційний банк – для видачі іпотечного кредиту середньостатистичній людині, на них майже завжди нараховується борговий відсоток.

Як уже згадувалося в попередніх есе, це створює ситуацію, коли сума створеного боргу більша, ніж сума реальних обігових грошей, необхідних для його погашення. Коли видається позика, випускається лише те, що називають «сумою основного боргу». Випуск грошей у будь-якій країні відбувається у формі цієї суми основного боргу, яка є сукупною вартістю всіх виданих позик (створених грошей). З іншого боку, грошей для виплати боргового відсотка не існує. Це означає, що на соціальному рівні всі ті, хто беруть кредити, на які нараховується борговий відсоток, повинні шукати гроші для виплати свого кредиту в тій грошовій масі, яка існувала раніше. Оскільки всі боргові відсотки, які виплачуються по кредиту в цьому процесі, беруться із сум основного боргу, то математично це призводить до того, що деякі кредити просто не можуть бути погашені. У системі в будь-який момент часу просто немає достатньо грошей для цього[59].

У результаті на тих, хто бере такі базові позики, лягає ще сильніший класовий тиск, оскільки завжди існує базовий дефіцит самої грошової маси, і кожен, хто намагається виплатити свій кредит, повинен боротися з тією невідворотною реальністю, що в довгостроковій перспективі хтось таки не зможе його погасити. Банкрутство загальнопоширене у тих сегментах суспільства, яким доводиться «їсти цю кашу». Ще більша проблема – реакція банківського механізму на тих, хто не може виконати свої кредитні зобов’язання. Кредитні контракти та правова система підтримує владу банків, у більшості випадків «вилучаючи» фізичну власність тих, хто не може заплатити[60].

Якщо глибше розібратися з правом «вилучати», то стає зрозуміло, що це, фактично, непряма форма крадіжки. Якщо невідворотним є те, що хтось не зможе погасити свій кредит через характерний дефіцит грошової маси, і що може в результаті призвести до вилучення банком фізичної власності, яка була отримана за рахунок позичених грошей, то отримання банком такого реального, фізичного майна також є практично невідворотним. Це означає, що банки, якими завжди володіли члени вищого класу, впевнено відбирають будинки, машини та майно у нижчих класів просто тому, що гроші, створені ними з повітря і видані у формі позик, до них не повертаються. Це, по суті, прихована форма фізичної передачі багатства від нижчих класів до вищих.

Тим не менше, повертаючись до теми самого боргового відсотка, можна сказати, що ці реалії завдають мало клопоту вищим класам. Враховуючи властивий для їхнього фінансового статусу надлишок багатства, поєднаний з відсутністю потреби брати позики в більшості завдяки вже згадуваному надлишку, тиск нестачі грошової маси, який виникає завдяки борговому відсотку, завжди падає на плечі нижчих класів. Багаті – насправді більш захищений клас, оскільки тут має місце явище інвестиційного доходу, який дають великі ощадні рахунки, депозитні сертифікати та інші засоби, що перетворюють такий інструмент соціального гноблення бідних на інструмент фінансової вигоди для багатих[61].

c) Інфляцію визначають як «ступінь зростання загального рівня цін на товари та послуги, що, відповідно, є свідченням зниження купівельної спроможності грошей»[62]. На жаль, це загальноприйняте визначення не дає жодного уявлення про її справжню причинність. У той час, як різні економічні школи сперечаються про справжні причини інфляції[63], було доведено, що «кількісна теорія грошей»[64] найбільш обґрунтована. Якщо коротко, то ця теорія просто констатує: що більше грошей перебуває в обігу, то більша інфляція або зростання цін. Іншими словами, за інших рівних умов, якщо подвоїти обсяг грошової маси, рівень цін також подвоїться. У тому варіанті теорії вартості, яка стосується попиту і пропозиції, нові гроші розріджують вартість уже існуючих грошей.

Наслідком цього є те, що ми можемо назвати «прихованим податком» на заощадження людей та ставки фіксованого доходу. Наприклад, припустімо, що рівень інфляції становить 3,5% на рік. Якщо Ви маєте $30 000, то через десять років Ви зможете купити на них лише близько $21 000 вартості товарів[65]. Хоч може здаватися, що інфляція справляє однаковий ефект на все суспільство, насправді ж, коли йдеться про виживання, на бідних це впливає набагато сильніше, ніж на багатих. Людина з 3 мільйонами доларів заощаджень не сильно постраждає від втрати 3,5% купівельної спроможності. Проте на людину, яка має лише $30 000 заощаджень і, можливо, намагається відкласти щось для купівлі будинку в майбутньому, ефект такого прихованого податку вплине дуже сильно.

У контексті структурного класизму, де фіксовані атрибути самої системи сприяють гнобленню бідних і допомагають багатим, механізм прихованого податку вбудований за визначенням. Властивий даній економіці дефіцит грошової маси примушує постійно брати нові позики. Це поєднується з процесом грошової експансії, відомим як позикова система часткового резервування[66], яку сьогодні використовують у глобальних масштабах.

Всупереч популярним віруванням, більшість позик видають не з існуючих банківських депозитів. Вони створюються в реальному часі й обмежені лише встановленим відсотком від існуючих вкладень[67]. Якщо коротко, то завдяки цьому процесу сьогодні стало можливим із кожних вкладених $10 000 створити близько $90 000 шляхом постійної видачі кредитів та депозитів в усій банківській системі[68]. Така грошова піраміда, поєднана з тиском боргового відсотка, який створює дефіцит грошової маси, підтверджує, що система сама створює інфляцію.

d) Різниця в доходах громадян має як психологічну, так і структурну причинність. Психологічно ці відмінності частково спричинені стимулом збільшення базового доходу та зменшення витрат, що необхідно для того, аби залишатися конкурентоздатним та функціональним на ринку. У багатьох аспектах цей стимул можна вважати когнітивно-структурним, оскільки існує певний поведінковий поріг, на який повинні орієнтуватися всі гравці у ринковій економіці, коли це стосується виживання. Своєю чергою, якщо така зацікавленість у самозбереженні шляхом зменшення витрат та максимізації прибутку є основою капіталістичної гри, то це вказує на чітку тенденцію перетворення її на загальну філософію виживання або на систему людських цінностей.

Іншими словами, ця економічна потреба постійного самозбереження видозмінює соціальні цінності, що дуже часто проявляється в поведінці, яку можна засуджувати як «надмірну», «егоїстичну» або «жадібну». Натомість така характеристика, по суті, є просто продовженням питання рівня відповідності базовій обумовленості «бути попереду».

Тому загальний тренд посилення нерівності доходів не повинен нікого дивувати[69]. У той час як Сполучені Штати Америки, з їх глибоко конкурентною природою, є сьогодні кульмінацією екстремальної класової нерівності[70], ця тенденція великою мірою залишається глобальним явищем[71]. На тлі дебатів про історичні й сучасні тенденції, що призвели до екстенсивного збільшення прірви між рівнем багатства на початок ХХІ століття, ми можемо дійти висновків, що в системі утворилися певні структурні фактори, які сприяють нерівності. Більше того, такі механізми не є аномальними для системи – скоріше, вони демонструють природну еволюцію капіталізму впродовж певного часу.

Наглядним прикладом можуть бути великі доходи, які сьогодні дає «приріст капіталу». У той час, як це може здаватися незначним нюансом на тлі загальної суми доходу, деякі економічні аналітики вважають, що приріст капіталу є «ключовим інгредієнтом нерівності доходів у США»[72]. Приріст капіталу – це «величина перевищення продажної ціни активів над їх початковою купівельною ціною. Реалізований приріст капіталу – це капіталовкладення, які були здійснені задля отримання прибутку»[73]. Найбільш поширений контекст його застосування стосується продажу акцій, облігацій, деривативів, ф’ючерсів та інших абстрактних «торгових» інструментів.

Було виявлено, що тільки в Сполучених Штатах верхні 0,1% населення отримують близько половини всіх доходів від приросту капіталу[74], і такі доходи становлть близько 60% доходів 400 найбагатших громадян[75]. Класовий механізм приросту капіталу доволі цікавий, оскільки це привілейована форма доходу. У той час як широка громадськість може використовувати фондовий ринок в якості реакційного фонду взаємних інвестицій та пенсійного інвестування, насправді він є грою для людей з вищого класу, коли йдеться про реальний дохід, отриманий завдяки високому рівню капіталу, який від початку потрібен для того, щоб забезпечити таку високу вартість доходу. Як і елітизм високого рівня процентних доходів, приріст капіталу є механізмом класового захисту, який, своєю чергою, підживлюється вже існуючим матеріальним багатством.

Позиція людини в корпоративній ієрархії також суттєво впливає на різницю в доходах. За даними дослідження, яке проводив Канадський центр політичних альтернатив (англ. «Canadian Centre for Policy Alternatives»), головні виконавчі директори в Канаді заробляють середню річну зарплату робітника за 3 години[76]. У Сполучених Штатах, відповідно до досліджень Інституту економічної політики, «середній річний дохід 1% найманих робітників вищих ланок від 1979 до 2007 року зріс на 156%; для перших 0,1% він зріс на 362%. Натомість зростання зарплати робітників з 90-го по 95-й процентиль становило 34% – менше десятої частини, порівняно з приростом тих 0,1% вищих ланок. Робітники нижніх 90% мали найменший приріст зарплати – 17% з 1979 по 2007 рік»[77].

І далі: «Значне збільшення нерівності в оплаті праці є одним із головних причин широкого висхідного розподілу доходів домашніх господарств у напрямі першого одного відсотка. Іншою причиною збільшення нерівності доходів є те, що доходи від росту капіталу та збільшення частки прибутку скоріше переходять у капітал, ніж у заробітні плати. Результатом цих трьох тенденцій було більш ніж подвоєння частки загальних доходів США, які отримав перший один відсоток між 1979 та 2007 роками, і значне збільшення прірви між доходами тих, хто перебуває на вищих шаблях, і переважною більшістю. У 2007 році середній щорічний дохід першого одного відсотка домашніх господарств був у 42 рази більшим, ніж доходи нижніх 90 відсотків (порівняно з більш ніж 14 разів у 1979 році), а доходи вищого 0,1% були більшими у 220 разів (47 разів – у 1979 році)»[78].

Схожі моделі можна віднайти і в інших індустріальних країнах. У 2013 році навіть Китай обговорював проблему зростання розриву між доходами в їхній країні, пропонуючи зменшити таку нерівність[79]. Організація економічного співробітництва та розвитку (англ. «Organization for Economic Co-operation and Development») у своєму рапорті за 2011 рік показала, що країни з історично низьким рівнем нерівності доходів зазнали значного її посилення протягом останніх десятиліть[80] [81].

Причинний зв’язок, який виступає у формі чітко визначених структурних механізмів, набагато складніше помітити, зважаючи на пов’язану із зайнятістю загальну тенденцію дисбалансу доходів. Комбінація психологічної мотивації до самозбереження та самомаксимізації, яка властива для системи цінностей капіталізму, в поєднанні зі змінами правової, податкової та фінансової політики, які відбуваються постійно, та базовою стратегічною крайньою позицією, яку утримують вищі класи задля убезпечення свого багатства, створює комплексний, синергійний механізм класового збереження та зовнішнього гноблення.

Незначним, проте показовим статистичним показником є також те, як впродовж недавньої рецесії в Сполучених Штатах збільшився розрив між рівнем багатств[82]. Самоочевидним є те, що, якби система економіки існувала без структурного втручання на користь багатих, то національна рецесія в тих масштабах, в яких вона відбулася в 2007 році, вплинула б негативно на всіх, незалежно від соціального статусу. Проте, як повідомлялося в 2010 році, «середньорічні доходи перших 5% найбагатших американців, які заробляють більш ніж $180 000 на рік, за минулий рік трохи збільшилися. Дохід сімей, рівень доходів яких складає в середньому $50 000, почав зменшуватися»[83].

На завершення розгляду питання нерівності доходів важливо зазначити, що зростання національної економіки часто пов’язане саме з цим вищим класом, у той час як загальна економічна значимість нижчих класів зменшується. Для цього випадку дуже підходить термін «плутономія». «Плутономія» визначається як «економічне зростання, яке підживлюється та споживається найбагатшим вищим класом суспільства. Плутономія стосується суспільства, де більшість багатств контролюється меншістю, яка постійно зменшується; по суті, економічне зростання такого суспільства стає залежним від вдачі багатої меншості»[84].

Можливо, найкраще окреслять природу плутономії та її нинішню актуальність ті, хто її представляє. У 2005 році потужний глобальний банківський інститут «Citigroup» випустив серію внутрішніх меморандумів на цю тему, аналіз та висновки яких були достатньо відвертими.

Вони зазначали: «Світ поділяється на два блоки – плутономія та всі решта. США, Великобританія та Канада є ключовими плутономіями – економіками, які приводять в дію багатії»[85]. «В плутономії не існує такого звіра, як «американський споживач» або «британський споживач», або «російський споживач». Є багаті споживачі, яких мало, але які мають непропорційно велетенський шмат доходів та рівень споживання. І є решта «небагатих», яких дуже багато, але яким припадає напрочуд малий шматок національного пирога»[86]. «Ми повинні менше турбуватися про те, що збирається робити середній споживач, який становить 50-ту частину процентилю, оскільки цей споживач (на нашу думку) є менш значним за сукупністю даних, на відміну від того, як почувають себе багаті і що вони роблять. Це просто справа математики, а не моральності»[87].

Оскільки 20% населення США контролює 85% всіх багатств країни[88], очевидно, що розпорядники цих 85% більш важливі для ВВП та зростання економіки. Це означає, що фінансова система має мало стимулів для піклування про дії або фінансовий добробут більшості суспільства.

Далі: «Основою нашого тезису про плутономію є те, що багаті є основним джерелом доходів, багатства та попиту в таких країнах плутономії, як Великобританія, США, Канада й Австралія… По-друге, ми вважаємо, що в найближчі роки багаті збираються ставати ще багатшими, оскільки капіталісти (багаті) почали отримувати ще більшу частку ВВП – головним чином у результаті глобалізації. Ми очікуємо, що глобальний резерв робочої сили в країнах, що розвиваються, стримає інфляцію заробітної плати, а прибуткова маржа зросте, що добре для багатства капіталістів і відносно погано для розвинутого ринку некваліфікованої та аутсорсингової робочої сили. Все це є хорошою ознакою для компаній, які продають щось багатим або обслуговують їх»[89].

Що ж до вагомості решти населення, то в меморандумі сказано так: «В якості найбільшої загрози для плутономії ми бачимо зростання політичних вимог щодо зменшення нерівності доходів, більш рівномірного розподілу багатств, а також виклик силам на зразок глобалізації, які надають вигоду у формі зростання прибутку та багатства»[90]. «Який наш висновок? Суспільство та уряд з трьома важелями влади, які можуть покласти край плутономії, малодієві. Права власності все ще є недоторканими, політика оподаткування – нейтральною до тих, хто користується прихильністю, а глобалізація продовжує постачати робочу силу в надлишку, гальмуючи інфляцію заробітної плати»[91] [92].

Якщо плутономія, можливо, й не є сама по собі джерелом класового конфлікту, вона неодмінно є його результатом. Христя Фріланд, авторка книги «Плутократи: розквіт глобальних супербагатіїв і занепад усіх інших» так говорить про природу обмеженої психології, яка властива для цієї заможної меншості: «Ви робите це не з єхидною усмішкою, курячи сигару та конспіративно мислячи. Ви робите це, переконуючи себе, що те, що є Вашим персональним егоїстичним інтересом, є інтересами всіх інших. Отже, Ви переконуєте себе, що державні служби чи, скажімо, витрати на освіту, які насправді є тим, що в першу чергу створює ту саму соціальну мобільність, повинні бути урізані, щоб дефіцит таким чином зменшився і Ваша податкова декларація не почала збільшуватися. І що мене справді хвилює, то це те, що існує стільки грошей і стільки влади на верхах, а прірва між людьми на самому верху та всіма іншими настільки велика, що досить скоро ми побачимо придушення соціальної мобільності й трансформацію суспільства»[93].

 

На завершення

Ще багато можна сказати про багаторівневу боротьбу, що триває на планеті Земля і стосується переважно інституційного утримання фінансової та ринкової влади. Ця тема послідовно простежується і домінує на всіх рівнях – від фізичного насильства до тонкої правової маніпуляції. Можна навіть стверджувати, що ведеться війна проти самого прогресу, оскільки усталені корпоративні інститути, які утримують вагому частку ринку в певній галузі, будуть намагатися жорстоко закрити все, що може з ними конкурувати, навіть якщо продукт прогресивно кращий чи стійкіший у своїй корисності[94]. За нинішніх умовах капіталістична система не заохочує будь-які зміни і сам прогрес, оскільки вони часто завдають клопоту усталеним інститутам. Наглядним прикладом є неймовірно низькі темпи застосування нових стійких удосконалених технологічних методів[95].

На корпоративному рівні триває не лише постійна війна задля усунення конкуренції, але й широко поширена експлуатація суспільства загалом. Адам Сміт відзначив це у своїй роботі «Багатство народів»: «Поза тим, інтерес торговців у будь-якій особливій галузі торгівлі або виробництва завжди, до певної міри, відрізняється від інтересу суспільства і навіть суперечить йому… Інтерес торговців завжди полягав у зменшенні конкуренції… Але зменшення конкуренції… може призвести лише до надання торговцям можливості задля збільшення їхнього прибутку стягувати абсурдні збори з решти своїх побратимів-громадян»[96].

На національному рівні «мир» сьогодні здається лише паузою між конфліктами на сцені глобальної цивілізації. Практично постійно десь іде війна, а коли її нема, більшість урядів зайняті створенням більш прогресивної зброї та/або продажем старої зброї іншим країнам, які поводяться так само. Все це відбувається не лише під приводом оборони, але також заради «хорошого бізнесу»[97]. Навіть самі народи прийняли форму класової ієрархії, фактично погодившись, що домінантні народи «першого світу» підкорюють собі бідні народи «третього світу». В історичній літературі можна знайти загальноприйняті градієнтні терміни, як, наприклад, наддержави, держави, субдержави та васальні країни, які описують національну класову ієрархію, та структурні механізми, які надають форму цьому градієнтові й не дуже відрізняються у своїх намірах від тих, які тримають у порядку соціальні класи.

Наприклад, у той час, як описана вище система кредиту та боргового відсотка дуже добре справляється з підтримання гнітючого тиску на нижчі класи, структурно обмежуючи їхній добробут та соціальну мобільність, такий самий ефект дають репресії країни через Світовий банк чи Міжнародний валютний фонд[98]. Навіть Джон Адамс, другий президент Сполучених Штатів Америки, вказував на це у своїй заяві: «Існує два шляхи завоювати і поневолити країну. Перший – це меч. Другий – це борг»[99].

У широких масштабах війна ведеться проти вирішення проблем та людської гармонії. Воюють проти балансу сил та соціальної справедливості. Ця війна, по суті, є боротьбою з інститутом економічної рівності[100] [101]. За словами Луї Брандейса, колишнього члена Верховного суду, «ми можемо мати демократію в цій країні або ми можемо мати величезні багатства, сконцентровані в руках невеликої групи людей, але ми не можемо мати і те, й інше одночасно»[102].

У всьому світі люди сьогодні говорять про потребу рівності. Більшість грамотних людей не толерують статеві чи расові упередження. Ідеї сексизму чи расизму починають викликати глибоку відразу, навіть якщо не так давно такі культурні погляди у Західному світі вважалися «нормою». Почав формуватися еволюційний курс, який прагне урівноважити суспільство, що, за своїм визначенням, і є базовим проявом «демократії».

Проте справжній контекст найбільш гнітючої форми відокремлених людських страждань значною мірою залишається прихованим. Сьогодні людину найбільше пригнічують не через расу, стать чи віровчення, а через інститут класу. Розподіл на «багатих» і «бідних» (своєрідний неорасизм) – ця ідеологічна і, фактично, структурна форма гноблення в надзвичайно потужній та руйнівній формі дискримінує і розділяє людський вид.

За широкого розгляду ця багатовимірна війна – реальна війна світу з самим собою – абсолютно неприйнятна. Враховуючи постійне загострення найпоширеніших соціальних проблем, стає дедалі очевиднішим, що етос повсюдної конкуренції та вузького самозбереження за рахунок інших – на персональному, корпоративному, класовому, ідеологічному чи національному рівнях – не буде джерелом якихось конструктивних рішень чи довготермінового людського процвітання. Щоб подолати ці соціологічні тенденції, слід прийняти новий тип мислення, і в основі таких суттєвих культурних змін лежить зміна самих соціально-економічних передумов.

 




[1] Джерело: «Man’s place in the animal world», What is Man? And other Irreverent Essays, Mark Twain, 1896, с. 157.

[2] Реакцію «бий або тікай» (або гостру реакцію на стрес) вперше описав американський фізіолог Уолтер Бредфорд Кеннон. Його теорія полягала в тому, що, реагуючи на загрозу, у тварин відбувається активізація симпатичної нервової системи, що й спонукає їх битися або втікати.

[3] Інколи її також називають аграрною революцією. Це історично перша світова доказова революція у сільському господарстві, що полягала у широкомасштабній трансформації багатьох людських культур від мисливського та збиральницького стилю життя до сільського господарства й осілості, які підтримували велику кількість населення, що постійно зростала, і стали базисом сучасної соціальної моделі.

[4] Для довідок: Exponentially Accelerating Information Technologies Could Put an End to Corporations

(http://scienceprogress.org/2011/06/exponentially-growing-information-technology-will-put-an-end-to-corporations/).

[5] Джерело: Why Zebras Don’t Get Ulcers, Robert Sapolsky, W. H. Freeman, 1998, с. 383.

[6] Джерело: A Short History of War: The Evolution of Warfare and Weapons, Richard A Gabriel, Strategic Studies Institute, U.S. Army War College, Chapter 1, 1992.

[7] Там само.

[8] Джерело: Merriam-Webster.com (http://www.merriam-webster.com/dictionary/imperialism).

[9] Для довідок: Economic Development of the North Atlantic Community, Dudley Dillard, Prentice-Hall, New Jersey, 1967, с. 3-178.

[10] Використання релігії для забезпеення політичної підтримки імперіалістичних актів війни досить нопоширене в історії. Навіть сьогодні у Сполучених Штатах політики постійно створюють загальний підтекст релігійної війни або діяльності від імені «Бога» у нещодавніх військових діях. Ісламські та єврейські держави, звісно, роблять те саме з такою самою пишністю. Наприклад, ізраїльсько-палестинський конфлікт, визнаний загалом як глибоко релігійний конфлікт через «святі» території, за більш ретельної перевірки перестає бути суто релігійним, хоча релігія, ймовірно, і є вагомим чинником суспільної свідомості. Реальною ж причиною виявився імперіалізм еліти та захоплення ресурсів, де релігія використовувалася як засіб для заохочування та забезпечення підтримки громадськості.

Для довідок: http://www.thejakartaglobe.com/globebeyond/israel-palestine-not-a-religious-conflict/558353.

[11] Державними ЗМІ назагал називають засоби масової інформації, які напряму фінансуює уряд країни. У той час, як вони все ще загальнопоширені в світі й часто підвладні державній пропаганді, у Сполучених Штатах з’явилася схожа, але при цьому ще більш завуальована їх форма – корпоративно-державні ЗМІ. Корпоративний етатизм є формою «корпоратизму», чиї прихильники вважають, що корпоративна група – базис суспільства й держави. Поетична традиція «вільної преси» у США, що існує без «регулювань» та «втручань», – давня цінність і предмет гордості цієї країни. Проте, якщо проаналізувати посилення концентрації головних ЗМІ (зокрема той факт, що в 2012 році 90% з них контролювали корпорації*) в поєднанні з базовим розумінням того, що держава та її корпорації у капіталістичній соціально-економічній моделі нероздільні за визначенням, то дуже важко захищати ідею, нібито найбільш домінантні випуски новин існують без ідеологічного впливу. Що ж до розв’язування війни, то статистичний огляд ЗМІ за останні 100 років показує глибоку підтримку державних інтересів всіма головними випусками новин.

*Джерело: (http://www.businessinsider.com/these-6-corporations-control-90-of-the-media-in-america-2012-6).

[12] Попередній радник з національної безпеки США Збігнєв Бжезінський це добре розумів і описав у своїй відомій роботі «Велика шахівниця»: «Ставлення американської громадськості до зовнішнього застосовування американської сили – значно суперечливіше. Громадськість підтримала участь Америки в Другій світовій війні великою мірою через шоковий ефект, викликаний японським нападом на Перл-Гарбор (Basic Books Publishing, 1998, с. 24-25)», «…оскільки Америка дедалі більше стає багатокультурним суспільством, їй може бути важче досягти консенсусу з проблем зовнішньої політики, за винятком обставин дійсно масової й добре відчутої прямої зовнішньої загрози (Basic Books Publishing, 1998, с. 211)».

[13] Термін «патерналізм» визначають як «систему, при якій органи влади беруть на себе зобов’язання задовольняти потреби або регулювати поведінку тих, хто перебуває під їхнім контролем»

(http://www.merriam-webster.com/dictionary/paternalism).

Термін «патріотичний патерналізм» припускає, що верховна нація знає більше за іншу, а отже вона намагається вплинути і взяти контроль над іншою нацією нібито для блага її народу.

[14] У наші дні термін «преемптивна війна» широко використовують для виправдання актів агресії, стверджуючи, що це оборонний крок з метою перешкодити певному можливому нападу.

[15] Колишній радник з національної безпеки США Збігнєв Бжезінський чітко зобразив таку «патерналістичну оборону» у своїй роботі «Велика шахівниця: Американська першість та її стратегічні імперативи». Про потреби Америки утримувати контроль над світом він зазначає таке: «Америка тепер єдина надвлада, а Євразія – центральна арена земної кулі. Звідси те, що трапиться з розподілом сили на євразійському континенті, матиме вирішальну вагу для глобальної першості та історичної спадщини Америки» (Basic Books Publishing, 1998, с. 194). «Якщо висловити це в термінології, яка нагадуватиме жорстокіший вік давніх імперій, то йтиметься про три великі імперативи імперської геостратегії, як-от запобігання зіткненню і підтримка узалежнення заради безпеки серед васалів, захист і збереження спокою серед підданих і стримування варварів від їх об’єднання» (Там само, с. 40). «Віднині Сполученим Штатам, напевно, треба визначати, як давати раду з регіональними коаліціями, які намагаються виштовхнути Америку з Євразії, тим самим загрожуючи статусові Америки як глобальної сили» (Там само, с. 55).

[16] Джерело: An Inquiry Into the Nature of Peace and the Terms of Its Perpetuation, Thorstein Veblen, Echo Library, 1917, с. 16.

[17] Там само, с. 7.

[18] Там же, с. 16.

[19] Для довідок: Can You Support the Troops but Not the War? Troops Respond

(http://www.huffingtonpost.com/paul-rieckhoff/can-you-support-the-troop_b_26192.html).

[20] Термін «подвійне мислення» придумав Джордж Орвелл. Він описує дію, коли два взаємно суперечливих вірування одночасно схвалюються як правильні.

[21] «Державну зраду» трактують як «порушення, яке полягає у спробі здійснення явних актів з метою повалення уряду держави, перед якою правопорушник має громадянські зобов’язання»

Джерело: http://www.merriam-webster.com/dictionary/treason

[22] «Заколот» визначають як «підбурювання до опору або повстання проти законної влади»

Джерело: http://www.merriam-webster.com/dictionary/sedition

[23] Від таборів японсько-американського інтернування під час Другої світової війни, в яких було ув’язнено понад 127 000 американських громадян (Джерело: http://www.ushistory.org/us/51e.asp) до призупинення дії громадянських свобод, як, наприклад, відбувається у випадку з «Габеас корпус» (англ. Habeas corpus) (Джерело: http://www.salon.com/2009/04/11/bagram_3/) та судового переслідування за просту промову (Джерело: http://www.history.com/this-day-in-history/us-congress-passes-sedition-act) – порушення прав під час війни є історично постійним явищем.

[24] Недавнім прикладом цього було постання руху «Захопи» (англ. «Occupy Movement»), що, як виявилося пізніше, служба ФБР розглядала як можливу «терористичну загрозу».

(Джерело: http://www.justiceonline.org/commentary/fbi-files-ows.html).

[25] Ізраїль, наприклад, майже тотально накладає на своїх громадян зобов’язання служити в армії

(Джерело: http://www.aljazeera.com/news/middleeast/2012/07/20127853118591495).

[26] Для довідок: «Why Is Getting Out of the U.S. Army So Tough?», Time, 2012

(http://nation.time.com/2012/05/04/why-is-getting-out-of-the-u-s-army-so-tough/).

[27] Для довідок: «Military recruiters target isolated, depressed areas», Seattle Times, 2005 р.

(http://seattletimes.com/html/nationworld/2002612542_recruits09.html).

[28] Джерело: «Pentagon Spending Billions on PR to Sway World Opinion», Fox News, 2010

(http://www.foxnews.com/politics/2009/02/05/pentagon-spending-billions-pr-sway-world-opinion/).

[29] Джерело: «Federal Revenues by Source», Heritage.com, 2012

(http://www.heritage.org/federalbudget/federal-revenue-sources)/

[30] Для довідок: The 25 Most Vicious Iraq War Profiteers, BusinessPundit.com, 2008

(http://www.businesspundit.com/the-25-most-vicious-iraq-war-profiteers).

[31] Для довідок: Ten Companies Profiting Most from War, 247WallSt.com, 2012

(http://247wallst.com/2012/02/28/ten-companies-profiting-most-from-war/).

[32] Для довідок: Advocates of War Now Profit From Iraq’s Reconstruction, LATimes.com, 2004

(http://articles.latimes.com/2004/jul/14/nation/na-advocates14).

[33] Для довідок: Deadly Sanctions Regime: Economic Warfare against Iran, GlobalResearch.ca, 2012

(http://www.globalresearch.ca/deadly-sanctions-regime-economic-warfare-against-iran/5305921).

[34] Для довідок: Confessions of an Economic Hit Man: How the U.S. Uses Globalization to Cheat Poor Countries Out of Trillions, DemocracyNow.org, 2004

(http://www.democracynow.org/2004/11/9/confessions_of_an_economic_hit_man).

[35] Для довідок: Banana Wars: Major General Smedley Butler, About.com

(http://militaryhistory.about.com/od/1900s/p/Banana-Wars-Major-General-Smedley-Butler.htm).

[36] Джерело: War is a Racket, Smedley D. Butler, William H Huff Publishing, 1935, Розділ 1, с. 1.

[37] Оригінал опублікував журнал «Common Sense» у 1935 році. Його було відтворено в книзі Ганса Шмідта «Maverick Marine: General Smedley D. Butler and the Contradictions of American Military History», University Press of Kentucky, 1998, с. 231.

[38] Джерело: Imperialism: A Study, J.A. Hobson, University of Michigan Press, Ann Arbor, 1965, с. 367.

[39] Визначення західного колоніалізму:

http://www.britannica.com/EBchecked/topic/126237/colonialism-Western

[40] Джерело: An Inquiry Into the Nature of Peace and the Terms of Its Perpetuation, Thorstein Veblen, B.W. Hubsch, 1917, с. 366-367.

[41] Там само, с. 367.

[42] Для довідок: Our Economic Warfare, ForeignAffairs.com

(http://www.foreignaffairs.com/articles/70162/percy-w-bidwell/our-economic-warfare).

[43] Як зазначалося в результатах досліджень STWR (Share The World’s Resources) стосовно Світового банку: «Для більшості країн-клієнтів він – практично єдине вікно, через яке можна отримати доступ до міжнародної торгівлі, розвитку фінансів та приватного інвестиційного капіталу. Його вплив та політичні програми зумовлені його найбагатшими акціонерами – урядами країн, які входять до складу «Великої сімки» (G-7)… які, зазвичай, використовують банк для охорони прибуткової торгівлі та інвестиційних угод у країнах, що розвиваються, задля вигоди своїх відповідних транснаціональних корпорацій (TNCs)». Джерело: IMF, World Bank & Trade, STWR (http://www.stwr.org/imf-world-bank-trade/corporate-power-and-influence-in-the-world-bank.html).

[44] Для довідок: East India Company, Britannica.com

(http://www.britannica.com/EBchecked/topic/176643/East-India-Company).

[45] У 2011 році армія США перебувала у більш ніж 130 країнах, де розташовано близько 900 баз.

Джерело: Ron Paul says U.S. has military personnel in 130 nations and 900 overseas bases, politifact.com, 2011 (http://www.politifact.com/truth-o-meter/statements/2011/sep/14/ron-paul/ron-paul-says-us-has-military-personnel-130-nation/).

[46] Для довідок: Why the Developing World Hates the World Bank, TheTechOnline, 2002

(http://tech.mit.edu/V122/N11/col11parek.11c.html).

[47] Джерело: The Principles of Political Economy and Taxation, David Ricardo, 1821 р., Dent Edition, 1962, с. 64.

[48] Джерело: An Inquiry into the Nature and Causes of the Wealth of Nations, Adam Smith, 1776, par. V.1.2.

[49] Джерело: Notes of the Secret Debates of the Federal Convention of 1787, Robert Yates, Alston Mygatt, с. 183.

[50] Для довідок: One percent holds 39 percent of global wealth, RawStory.com, 2011

(http://www.rawstory.com/rs/2011/05/31/one-percent-holds-39-percent-of-global-wealth/).

[51] Для довідок: Poor Americans Pay Double The State, Local Tax Rates Of Top One Percent, HuffingtonPost.com, 2012

(http://www.huffingtonpost.com/2012/09/21/poor-americans-state-local-taxes_n_1903993.html).

[52] Для довідок: Don’t Tax the Job Creators, Cnbc.com, 2012

(http://www.cnbc.com/id/48290347/Don039t_Tax_the_Job_Creators_Romney).

[53] Для довідок: Private Debt Kills the Economy, GlobalResearch.ca, 2012

(http://www.globalresearch.ca/private-debt-kills-the-economy/5303842).

[54] Для більш повного вивчення питання випуску грошей див.: Modern Money Mechanics, Federal Reserve Bank of Chicago, 1961.

[55] Для довідок: U.S. Credit Card Debt Grows, Fewer Americans Make Payments On Time, HuffingtonPost.com, 2012

(http://www.huffingtonpost.com/2012/11/19/us-credit-card-debt-grows_n_2158010.html).

[56] Для довідок: Drowning In Medical Debt? Filing For Bankruptcy Could Be Your Life Raft, BusinessInsider.com, 2012

(http://articles.businessinsider.com/2012-01-27/news/30669714_1_bankruptcy-filers-medical-debt-credit-score).

[57] Для довідок: The Debt That Won’t Go Away, cnbc.com, 2010 (http://www.cnbc.com/id/40680905).

[58] Для довідок: The American Household Is Digging Out of Debt in the Worst Possible Way, TheAtlantic.com, 2013

(http://www.theatlantic.com/business/archive/2013/01/the-american-household-is-digging-out-of-debt-in-the-worst-possible-way/272657/).

[59] Поширеним запереченням такого аналізу є припущення, що дохід від боргових відсотків також надходить у грошовий обіг через ощадні рахунки, виплати відсотків за депозитними сертифікатами та інші види інвестування. Однак це означає, що гроші створюються під час виплати. Це не є правдою. Виплата відсотків по депозитах відбувається за рахунок прибутку фінансових інститутів, а отже згадане припущення ніяк не змінює рівняння. Суми, яка необхідна для погашення боргового відсотка, просто не існує у грошовому обігу.

[60] Цікаво зазначити, що банківські установи, які дають позики для таких покупок, як, наприклад, будинок, мають змогу відібрати все майно – незалежно від тієї вартості, яка була виплачена раніше. Навіть якщо 99% кредиту було погашено, банк все ще може забрати 100% майна, якщо не було зроблено останній платіж.

[61] Наприклад, людина, яка кладе на депозит 1 мільйон доларів США під депозитний сертифікат з 3% депозитного відсотка, щорічно зароблятиме $30 000 – просто маючи цей депозит. У розрізі відсоткового співвідношення 3% можуть здаватися не такою вже й великою величиною. У розрізі ж абсолютних величин, порівнюючи з доходами широкої більшості, це дуже велика сума.

[62] Джерело: Investopedia.com (http://www.investopedia.com/terms/i/inflation.asp#axzz2JypjmRJs).

[63] Для довідок: Macroeconomics: Theory and Policy, Robert J. Gordon, «Modern theories of inflation» McGraw-Hill, 1988.

[64] Джерело визначення «кількісної теорії грошей»:

http://www.investopedia.com/articles/05/010705.asp#axzz2JypjmRJs

[65] Калькуляція щорічного знецінення грошей на рівні 3,5% протягом 10 років. Початкова вартість $30,000 – 1 рік: $28,950; 2 рік: $27,937; 3 рік: $26,960; 4 рік: $26,017; 5 рік: $25,107; 6 рік: $24,229; 7 рік: $23,381; 8 рік: 22,563; 9 рік: $21,774; 10 рік: $21,012.

[66] Більш повне трактування кредитування часткового резерву Ви можете знайти тут: Modern Money Mechanics, Federal Reserve Bank of Chicago, 1961.

[67] Цитата взята з книги «Modern Money Mechanics», що видана Федеральним резервним банком Чикаго: «Звісно, що вони [банки] насправді видають кредити не з тих грошей, які вони отримують за рахунок депозитів. Якби вони це робили, то не створювалося б додаткових грошей. Що вони роблять, коли видають позики, то це акцептують векселі в обмін на кредити на розрахункових рахунках позичальників… За таких операцій з видачі кредитів резерви залишаються незмінними. Проте депозитне кредитування є новим доповненням до сумарних депозитів банківської системи» (Modern Money Mechanics, Federal Reserve Bank of Chicago, 1961).

[68] Цитата взята з книги «Modern Money Mechanics»: «Загальна сума зростання, яка має місце… Виходячи з теоретичних меж, початкова сума резерву в $10 000, розподілена в межах банківської системи, дає зростання в розмірі $90 000 банківського кредиту (позики та інвестиції) та може підтримувати загалом $100 000 нових депозитів при вимогах резерву в 10 відсотків» (Modern Money Mechanics, Federal Reserve Bank of Chicago, 1961).

[69] Для довідок: U.S. Income Inequality: It’s Worse Today Than It Was in 1774, TheAtlantic.com, 2012

(http://www.theatlantic.com/business/archive/2012/09/us-income-inequality-its-worse-today-than-it-was-in-1774/262537/).

[70] Для довідок: The Unequal State of America: a Reuters series, Reuters.com, 2012

(http://www.reuters.com/subjects/income-inequality/washington).

[71] Для довідок: Income Inequality Around the World Is a Failure of Capitalism, TheAtlantic.com, 2011

(http://www.theatlantic.com/business/archive/2011/05/income-inequality-around-the-world-is-a-failure-of-capitalism/238837/).

[72] Для довідок: The Top 0.1% Of The Nation Earn Half Of All Capital Gains, Forbes.com, 2011

(http://www.forbes.com/sites/robertlenzner/2011/11/20/the-top-0-1-of-the-nation-earn-half-of-all-capital-gains/).

[73] Джерело: Investorwords.com (http://www.investorwords.com/706/capital_gain.html).

[74] Для довідок: Capital gains tax rates benefiting wealthy feed growing gap between rich and poor, WashingtonPost.com, 2011 (http://www.washingtonpost.com/business/economy/capital-gains-tax-rates-benefiting-wealthy-are-protected-by-both-parties/2011/09/06/gIQAdJmSLK_story.html).

[75] Для довідок: Questioning the Dogma of Tax Rates, NYTimes.com, 2011

(http://www.nytimes.com/2011/08/20/business/questioning-the-dogma-of-lower-taxes-on-capital-gains.html?pagewanted=all&_r=0).

[76] Для довідок: Top Canadian CEOs make average worker’s salary in three hours of first working day of year, FinancialPost.com, 2012

(http://business.financialpost.com/2012/01/03/top-canadian-ceos-make-average-workers-salary-in-three-hours/).

[77] Для довідок: CEO pay and the top 1%, Epi.org, 2012 (http://www.epi.org/publication/ib331-ceo-pay-top-1-percent/).

[78] Там само.

[79] Для довідок: China Issues Proposal to Narrow Income Gap, NYTimes.com, 2013

(http://www.nytimes.com/2013/02/06/world/asia/china-issues-plan-to-narrow-income-gap.html).

[80] Для довідок: Society at a Glance 2011 - OECD Social Indicators, Oecd.org, 2011

(http://www.oecd.org/social/socialpoliciesanddata/societyataglance2011-oecdsocialindicators.htm).

[81] Для довідок: 10 Countries With The Worst Income Inequality: OECD, HuffingtonPost.com, 2011

(http://www.huffingtonpost.com/2011/05/23/10-countries-with-worst-income-inequality_n_865869.html#s278244&title=1_Chile).

[82] Дані перепису США показали: «20% американців, які перебувають на перших позиціях за величиною доходів (ті, хто заробляє більш ніж $100 000 щороку), отримують 49,4% всіх доходів, створених у США; натомість 20% тих, хто, відповідно до нових даних, опустився за межу бідності, отримують 3,4% доходів. Зафіксоване співвідношення 14,5 до 1 означає збільшення розриву, порівняно з показником 13,6 у 2008 році, і майже подвоїлось у порівнянні з показником 7,69 у 1968 році. Середньорічні доходи перших 5% найбагатших американців, які заробляють більш ніж $180 000 на рік, як засвідчують дані, за минулий рік трохи збільшилися. Дохід сімей, рівень доходів яких складає в середньому $50 000, почав зменшуватися». Джерело: http://www.huffingtonpost.com/2010/09/28/income-gap-widens-census-_n_741386.html

[83] Для довідок: Income Gap Widens: Census Finds Record Gap Between Rich And Poor

(http://www.huffingtonpost.com/2010/09/28/income-gap-widens-census-_n_741386.html).

[84] Джерело: Investopedia.com (http://www.investopedia.com/terms/p/plutonomy.asp#axzz2K4wDOCp1).

[85] Джерело: Plutonomy: Buying Luxury, Explaining Global Imbalance, Citigroup Internal Memo, 16 жовтня 2005, с. 1.

[86] Там само, с. 2.

[87] Джерело: The Plutonomy Symposium – Rising Tides Lifting Yachts, Citigroup Internal Memo, 29 вересня 2006, с. 11.

[88] Для довідок: Wealth, Income, and Power, UCSC.edu, 2013

(http://sociology.ucsc.edu/whorulesamerica/power/wealth.html).

[89] Джерело: Revisiting Plutonomy: The Rich Getting Richer, Citigroup Internal Memo, 5 березня 2006, с. 11.

[90] Джерело: The Plutonomy Symposium - Rising Tides Lifting Yachts, Citigroup Internal Memo, 29 вересня 2006, с. 11.

[91] Джерело: Plutonomy: Buying Luxury, Explaining Global Imbalance, Citigroup Internal Memo, 16 жовтня 2005, с. 24.

[92] Для більш детального аналізу документів «Citigroup» див.:

http://www.insideriowa.com/en/opinion/index.cfm?action=display&newsID=17761

[93] Джерело: National Public Radio (October 15, 2012) «A Startling Gap Between Us And Them In ‘Plutocrats’» (http://www.npr.org/2012/10/15/162799512/a-startling-gap-between-us-and-them-in-plutocrats).

[94] Яскравим прикладом перешкоджання прогресові задля збереження прибутків існуючих установ є успішні зусилля, зроблені нафтовою індустрією та, як наслідок, урядом США, які сповільнили прогрес електричних транспортних засобів у 1990-х роках. (Рекомендуємо до перегляду: «Who Killed the Electric Car?»: http://www.imdb.com/title/tt0489037/synopsis).

[95] Для довідок: Oil Giants Loath to Follow Obama’s Green Lead

(http://www.nytimes.com/2009/04/08/business/energy-environment/08greenoil.html?pagewanted=all&_r=0).

[96] Джерело: An Inquiry into the Nature and Causes of the Wealth of Nations, Adam Smith, Modern Library Reprint, New York, 1937, с. 250.

[97] Для довідок: The U.S.: Arms Merchant to the Developing World, Time.com, 2012

(http://nation.time.com/2012/08/28/theres-no-business-like-the-arms-business-2/).

[98] Для довідок: Structural Adjustment – a Major Cause of Poverty, GlobalIssues.org, 2013

(http://www.globalissues.org/article/3/structural-adjustment-a-major-cause-of-poverty).

[99] Джерело: Heritage.com (http://www.john-adams-heritage.com/quotes/).

[100] Для довідок: ‘Extreme’ Poverty in US Has More Than Doubled, Study Says, MoneyNews.com, 2012

(http://www.moneynews.com/Economy/Extreme-Poverty-US/2012/03/06/id/431627).

[101] Для довідок: Of the 1%, by the 1%, for the 1%, VanityFair.com, 2011

(http://www.vanityfair.com/society/features/2011/05/top-one-percent-201105).

[102] Джерело: Quoted by Raymond Lonergan in Mr. Justice Brandeis, Great American, 1941, с. 42.

Comments