Есе 8: Історія економіки


«Відчутною ознакою нашого стану є те, що жодна устояна школа, дисципліна чи загальна теорія соціального аналізу сама по собі не ґрунтується на реальних життєвих потребах… Замість цього деякі соціальні конструкції безальтернативно беруться за точку відліку, – як, наприклад, набір певних ідей, державність, ринок, класовість, технологічний розвиток або деякі інші фактори, – замість того, на чому ґрунтується саме життя»[1]

- Джон МакМартрі

 

Загальний огляд

Економіка є, мабуть, найбільш критичною, актуальною та впливовою соціальною характеристикою, яка взагалі існує. Практично кожен аспект нашого життя, часто без свідомого розпізнавання, має зв’язок на тому чи іншому рівні з історичним розвитком та теперішньою практикою економічної думки, об’єднуючи наші найбільш базові соціальні інститути, основні вірування та цінності. Як факт, сама суть того, як ми, як суспільство, думаємо про стосунки один з одним та про середовище, яке нас підтримує, є, значною мірою прямим наслідком економічні теорії та практики, яку ми увічнюємо. Вдумливий огляд історичних релігійних та моральних філософій, розвитку державності, політичних партій, правових актів та інших соціальних контрактів та вірувань, що становлять дану соціальну систему та її культуру, виявляє, на скільки глибокий вплив економічні припущення мали і продовжують мати у формуванні «духу часу» нашої епохи.

Рабство, класовість, ксенофобія, расизм, сексизм, підкорення і багато інших роз’єднуючих та експлуататорських понять, які все ще є поширеними в культурній історії людини, як виявляється, тою чи іншою мірою вносять раціональне зерно в зародження чи увічнення багатьох загальновизнаних економічних філософій. Історія є доволі зрозумілою щодо того, як соціальні умови створюються панівними на даний період економічними припущеннями і, на жаль, в сучасному світі такому широкому соціологічному розгляду надається мало уваги під час розмірковування про те, чому світ є таким, яким він є, і чому ми мислимо саме таким чином.

У якості відправного моменту, який буде пізніше знову з’являтися в цьому есе, звичайно виступає двоякість, помічена в більшості сучасних економічних думок, де «вільний ринок капіталізму», який означає «вільні» дії незалежних виробників, робітників та торгівців, що, працюючи в сукупності, купують, продають чи наймають[2], часто протиставляється тому, що «держава», яка означає уніфіковану систему делегованої влади, що має повноваження встановлювати законну політику та економічні мандати, може завадити діям «вільного ринку» через своє втручання. Більшість економічних дебатів сьогодні обертається навколо цієї двоякості на тому чи іншому рівні, між принципом необмеженої свободи підприємництва або тими, хто бажає мати повністю нерегульовану ринкову економіку і хто постійно у стані війни з «державниками» та тими, хто думає, що певний вид централізованого державного контролю та прийняття рішень щодо економічного планування і політики є найкращим варіантом.

Рух «Zeitgeist» не стає на бік ні тих, ні інших, навіть якщо у більшості тих, хто чує пропозиції руху «Zeitgeist», жижки тремтять від припущення зв’язку з останнім («етатизмом»)[3].

Так як і в багатьох традиційних системах вірувань, поляризовані погляди та їх захист є загальноприйнятими, а ідея, що немає іншої можливої думки щодо того, як економічна система може розвиватися та керуватися, означає догматично ізолювати себе від багатьох актуальних та постійно виникаючих міркувань.

Наступне коротке трактування стосується історичного розвитку економіки. Ми простежимо загальну історію економічної думки приблизно з XVII століття і далі, висвітлюючи основні фактори впливу, які породили сучасну «капіталістичну систему вільного ринку». І все ж, хоча ця тема буде більше розкрита в Частині ІІІ, тут також згадуватимемо різноманітні перспективи на майбутнє. Ми будемо називати все це «механістичним» оглядом. Механістичний погляд на економічні фактори змушує по-іншому поглянути на причинні, наукові реалії людського існування і середовища нашого перебування та дає змогу будувати модель економічної теорії з погляду стратегічного резону, а не історичної традиції.

Суть полягає в тому, що сучасна економічна думка є насправді зовсім не сучасною, а більшість припущень все ще сприймається як щось «дане», як наприклад «право власності», «гроші», «класовість», теорії «вартості», «капіталу» та інші поняття, які, пройшовши крізь практично всі контекстні історичні дискусії, є насправді застарілими у своїх первісних значеннях. Швидкий розвиток індустріальних, інформаційних та гуманітарних наук, який був переважно проігнорований усталеною економічною традицією, вимагає критичного перегляду та створення нових взаємозв’язків, яких просто не існує в традиційних моделях[4].

Що стосується постійно мутуючих «шкіл» мислення, які привели економічні дебати туди, де вони є зараз, то академічна, часто стереотипна традиціоналізована еволюція усталеної економічної теорії (і практики), як виявляється, має власну розвинену систему вихідних умов, на які постійно посилається[5].

Інакше кажучи, важливість найпоширеніших «мейнстрімових» економічних міркувань, обговорюваних чи визнаних сьогодні, тих міркувань, які найбільше пропагуються в престижних академічних школах та на державних конференціях, як виявляється, насправді походить лише з того факту, що вони розглядалися в якості важливих впродовж тривалого часу. Висловлюючись метафорично, це схоже на те, як Ви розглядаєте двигун автомобіля, припускаючи, що його загальна структура є незмінною, а можливою є лише зміна існуючих компонентів, що суперечить радикальній ідеї перепроектування всієї структури двигуна з нуля, опираючись, можливо, на нові технології та інформацію, що більш успішно та ефективно прислужаться його корисності.

«Сучасна» економічна думка та практика є старим двигуном з цілими поколіннями неодмінних «експертів», які працюють над обслуговуванням його старих компонентів, відмовляючись визнати можливість того, що весь двигун є застарілим і, мабуть, занадто шкідливим. Вони продовжують оприлюднювати аргументи, теорії та рівняння, які посилюють фальшиву важливість цього старого двигуна (стара «система вихідних даних»), ігноруючи нові досягнення в науці, технологіях та охороні здоров’я, які суперечать їхньому традиціоналізму. Це нічим не відрізняється від довгої історії інших «усталених» ідей, таких, як огидне рабовласництво, при якому більшість суспільства насправді не ставило під сумнів таку практику, і розглядало цей усталений лад, що існував в прихованому та нав’язаному вигляді, як «природний» для людського існування[6].

 

Основні теми

З історичної перспективи, Європа в епоху середньовіччя[7] є загалом непоганою ідеологічною стартовою точкою, оскільки більшість головних ідейних характеристик сучасного капіталізму, які пізніше поширилися по всьому світу, почали усталюватись саме впродовж цього періоду[8]. Ми бачимо, що найвпливовіші філософи, яким сьогодні приділяється багато уваги в традиційних історичних книжках, з’являються саме з XVII століття. Тоді як історики виявили, що основні зародки «права власності» та акта «торгівлі заради прибутку» сягають другого тисячоліття до н.е.[9], основний фундамент їхнього розвитку та інституалізації проглядається в межах періодів пізнього феодалізму та раннього меркантилізму. Замість того, щоб обговорювати різноманітні відмінності між соціально-економічними системами, які передували сучасному капіталізму, доцільнішим є відзначити їх спільні риси. В цьому широкому контексті капіталістична система видається очевидною еволюцією того, що є здебільшого глибоко вкоріненими історичними припущеннями щодо людської природи та соціальних відносин між людьми[10].

По-перше, як можна помітити, класовий поділ визнавався та застосовувався тією чи іншою мірою впродовж всієї еволюції. Люди в здебільшого були поділені на дві групи[11] – тих, хто виробляв за мінімальну винагороду та тих, хто мав прибуток з такого виробництва.

Починаючи з рабства давнього Єгипту[12], до селян, які задля здобуття засобів для існування в часи середньовічного феодалізму важко працювали на пана[13], та прихованого гніту державними монополіями ринкових торгівців при меркантилізмі[14], тема нерівності була дуже чіткою і послідовою.

Другою особливістю, загалом притаманною панівним західним соціально-економічним філософіям, є базове нехтування (або радше ігнорування) критичних зв’язків між людським видом та керуючим, підтримуючим середовищем його існування. Тоді як деякі винятки можна віднайти у випадку з місцевими племенами, як, наприклад, доколоніальними тубільними американськими суспільствами[15], західна економічна думка позбавлена таких міркувань за відсутності пізніших екологічних проблем, які змусили державу та громадськість почасти відреагувати і виявити доволі поверховий інтерес щодо їх «реформ»[16].

Третя й остання головна особливість, яку тут варто згадати, є загальна відмова соціального визнання матеріального достатку людини на рівні її потреб, а отже і охорони здоров’я. Досягнення в гуманітарних науках, які переважно відбувалися після того як основні доктрини економічної думки традиційно вводилися в дію, виявили, що людські бажання та людські потреби[17] – це не одне й те саме, і позбавлення останніх можуть викликати багато негативних наслідків не лише для індивіда, але й для самого суспільства. Наприклад, виявляється, що джерелом антисоціальної, «кримінальної» та насильницької поведінки є багато різних форм соціальних позбавлень, які вкорінені в соціально-економічній традиції[18]. Простіше кажучи, система ігнорує такі соціальні наслідки навмисне, зводячи їх до «зовнішніх факторів».

Ці реалії посилились у XVIII столітті, коли «соціально-дарвіністський»[19] підтекст створених умов «роботи заради винагороди» звів значення людини до об’єкта, який повинен бути визначений та кількісно оцінений відповідно до його чи її внеску в систему праці. Якщо середньостатистична людина не змогла отримати роботу або бути успішно залученою до ринкової економіки, не існує жодної гарантії щодо її виживання чи здоров’я, за винятком тих «втручань», які походять від «держави» у формі «доброчинності». В наші дні це реальність величезних суперечностей, де заклики до «соціалізму» викликають конвульсійну реакцію осуду кожен раз, коли державна політика намагається надати пряму підтримку громадянам без повноцінного використання ринкового механізму.

Занепад ринкового капіталізму

Середньовічний феодалізм (приблизно з IX до XVI століття), що був панівною соціально-економічною системою, яка по суті передувала «капіталізму вільного ринку» в Західній Європі, разом з тим, що пізніше назвали «меркантилізмом», служив тому, що можна розглядати у якості перехідного етапу.

Феодалізм ґрунтувався на системі взаємних зобов’язань та послуг, які змінювалися, відповідно до встановленої соціальної ієрархії, разом з соціальною системою, яка цілком ґрунтувалася по суті головним чином на сільськогосподарській основі. Середньовічне суспільство було переважно аграрним, а соціальна ієрархія ґрунтувалася здебільшого на зв’язках людини із землею. Базовими економічними інститутами були «гільдії», і якщо хтось хотів виробляти або продавати товари чи послуги, він повинен був, як правило, вступити до гільдії. Можна би було багато чого в деталях розповісти про цей тривалий період історії, та, як це зазвичай буває, історія є об’єктом різноманітних інтерпретацій і дебатів. Натомість у цьому есе ми подамо лише загальний огляд того, що стосується економічного переходу до ринкового капіталізму[20].

З удосконаленням аграрних та транспортних технологій відбулося розширення торгівлі, й до XIII століття, з появою, наприклад, чотириколісних вагонів діапазон ринкової взаємодії стрімко розширився. В той же час підвищення спеціалізації праці викликало збільшення густоти міської агломерації та ріст населення[21]. Ці зміни у поєднанні з результатом збільшення влади «торгових капіталістів», як їх можна назвати, повільно послабили традиційні, узвичаєні зв’язки, що утримували феодальну соціальну структуру.

З часом почали з’являтися більш комплексні міста, які мали успіх в отриманні незалежності від феодальних панів, та більш складні системи обміну, кредитування та законодавства, які, як виявляється, в багатьох основних аспектах відображали сучасний капіталізм. В узвичаєній феодальній системі «ремісний» виробник зазвичай був також і продавцем, що продавав товари покупцю для їх використання. Проте, з еволюцією ринку, яка відбувалася навколо цих нових урбанізованих центрів, ремісники почали продавати товари зі знижкою великій кількості торгівців, які займалися не виробництвом, а перепродажем товарів на віддалені ринки заради «прибутку» - це ще одна особливість, яка пізніше теж стала властивою ринковому капіталізму.

До XVI століття «реміснича» промисловість, звична для феодалізму, перетворилася на грубе відображення того, що ми знаємо сьогодні, разом з передачею праці підрядчикам, єдиною власністю на засоби виробництва, та великою кількістю людей, які все більше й більше знаходять себе радше в якості «найнятих робітників», аніж самі займаються виробництвом. Поступово логіка, вибудувана навколо грошового прибутку, почала бути головним, вирішальним фактором усіх дій на систематичних началах, і справжні паростки капіталізму почали проростати[22].

Меркантилізм, який з XVI до кінця XVIII століття по суті домінував в західній європейській економічній політиці[23], характеризувався торговими монополіями, якими керувала держава задля забезпечення позитивного «торгівельного балансу»[24], в поєднанні з багатьма іншими екстенсивними регулюваннями виробництва, заробітної плати та торгівлі, які з’явилися з часом і які надалі збільшували могутність держави.

Змова між державою й такими новими підприємствами була загальнопоширеною, а відтак багато війн відбулося саме завдяки цій практиці, оскільки вона ґрунтувалася на обмеженнях торгівлі між націями, що часто мало ефект ведення економічної війни[25].

Адам Сміт, про якого йтиметься пізніше в цьому есе, виступив з обширною критикою меркантилізму в своїй класичній роботі 1776 року «Дослідження про природу і причини багатства народів»[26].

Саме з цього моменту можна стверджувати, що ідеологічне зародження «вільного ринку» капіталізму насправді вкоренилося в теорії, із запереченням того, що часто називають «державним» капіталізмом в сучасній термінології, коли держава «перешкоджає» такій «свободі» ринку, що було визначальною особливістю меркантилізму[27].

Сьогодні «капіталізм» як особливий термін зазвичай визначається в теоретичному контексті «вільного ринку», а не «державного» капіталізму, хоча багато хто все ще сперечається щодо деталей відносно того, який тип системи ми насправді маємо серед усіх варіантів визначення цього терміну. Насправді не існує системи, що ґрунтується чисто на «вільному ринку» чи «державному втручанні», а є, загалом кажучи, їх складний сплав. Знову ж таки, як зазначалося на початку цього есе, переважна більшість економічних дебатів та докорів щодо економічного розвитку часто обертаються навколо цих поляризованих ідей[28].

 

Визначення капіталізму

Капіталізм[29], яким ми його сьогодні знаємо в деталях, включаючи не лише його економічну теорію, але й потужні політичні та соціальні ефекти, як уже зазначалося, набував своєї форми радше повільно, впродовж декількох століть. Потрібно перш за все зазначити, що серед істориків та теоретиків економіки немає повної згоди щодо того, які суттєві особливості насправді має капіталізм. Ми, однак, скоротимо його історичну характеристику (яку дехто може вважати суперечливою) до чотирьох основних особливостей.

1) Ринково орієнтоване виробництво та розподіл: виробництво товарів ґрунтується на радше комплексних взаємозв’язках та залежностях, які не містять прямої персональної взаємодії між виробниками та споживачами. Ринок є посередником між попитом і пропозицією.

2) Приватна власність на засоби виробництва: це означає, що суспільство надає право приватним особам диктувати, як будуть використовуватися сировинні матеріали, інструменти, техніка та необхідні для виробництва будівлі.

3) Розмежування праці та права власності: якщо коротко, то йому властивий постійний класовий поділ, на вищих рівнях якого знаходяться «капіталісти»[30], які, за історичним визначенням, володіють засобами виробництва, але при цьому не мають зобов’язань робити внесок у саме виробництво. Капіталісти володіють усім, що виробляють робітники, які, своєю чергою, на юридичних підставах володіють лише своєю власною працею.

4) Припускається стимул самомаксималізації: індивідуалістичні, конкурентні, корисливі інтереси є необхідними для успішного функціонування капіталізму, оскільки для уникання спаду, депресії та інших негативних наслідків потрібен постійний тиск на споживання та розширення. В багатьох випадках присутній «раціоналістичний» поведінковий погляд, що система буде функціонувати без перешкод лише якщо всі люди будуть поводитись відповідним передбачуваним чином[31].

 

Локк: Еволюція «права власності»

Глибоко прихованою філософською течією, властивою капіталістичній системі, є поняття «власності». Англійській філософ Джон Локк (1632-1704) є її центральною фігурою. Хоча її джерелом є більш впливовіша робота Адама Сміта «Багатство народів», Локк не лише визначив цю ідею загалом, він також представив її ледь помітні, проте потужні суперечності.

У 5-му розділі під назвою «Власність» другого Трактату про врядування Локка, який опублікований у 1689 році, він наводить аргумент стосовно природи майна та його привласнення. Він зазначає: «праця її (людини. – прим. перекладача) тіла і робота її рук належить саме їй. Все, що вона бере з наданого станом природи і що від цього стану залишається, людина з’єднує зі своєю працею і, додаючи до цього щось, що є її власним, робить це своєю власністю»[32].

Це твердження (що було жестом підтримки того, що пізніше асоціювалося з «трудовою теорією вартості»), припускає логічність, раз працею «володіє» працівник (оскільки він сам же собою і володіє), будь-яка енергія, виявлена через його працю, переносить цю власність на створений товар.

Його філософські настрої по суті походять з християнської точки зору, яка стверджує: «Бог дав світ людям загалом; та оскільки від дав його їм для їхнього ж блага і для найбільших життєвих зручностей, які вони можуть з нього отримати, то неможливо припустити, щоб Бог мав на увазі, аби світ назавжди залишився у спільному володінні й необробленим»[33]. Враховуючи цю заяву про «спільну» природу Землі та її плодів для всього людства до її «обробітку» через привласнення у формі майна, він також робить висновки, що власники зобов’язані не дозволяти що-небудь зіпсувати («Бог нічого не створив для того, щоб людина псувала це чи знищувала»)[34] і що вони повинні залишити достатньо і для інших («Це привласнення будь-якої ділянки землі – завдяки поліпшенню її – не відбувалося за кошт інших людей, оскільки залишилась ще достатня кількість такої ж хорошої землі для інших...»)[35].

Ці цінності, в спрощеній формі, здаються загалом соціально виправданими. До цього моменту він дає зрозуміти, що контекст власності є актуальним лише доти, доки власник потребує та має змогу обробляти чи виробляти[36].

І все ж у розділі 36 він розкриває унікальну істину, наслідки якої Локк бажав би не передбачувати і яка, багато в чому, скасовує всі його попередні аргументи на захист приватної власності. Він зазначає: «Єдиною річчю, яка цьому перешкоджає, є запровадження грошей і мовчазна домовленість людей про надання їм значення, що призвело до розширення (за згодою) володінь та права на них»[37].

Тепер, по суті, стає дуже важко захищати його початкові засновки, наведені в цій же частині, про те що: «Будь-хто завдяки своїй праці може мати у своїй власності стільки, скільки може використати для своїх потреб, перш ніж це зіпсується. Все, що поза цим, перевищує його частку й належить іншим»[38], оскільки гроші тепер не лише дозволяють «[людині] розширювати володіння», без вагань обходячи в цьому контексті ідею, що «все, що поза цим, перевищує її частку й належить іншим», це також означає, що працю можна купувати за гроші, що позбавляє сили ідею про те, що «людина (в цьому випадку покупець праці) з’єднує зі своєю працею і, додаючи до цього щось, що є її власним, робить це своєю власністю»[39].

Врешті-решт, умова, що «Бог нічого не створив для того, щоб людина псувала це чи знищувала»[40] стає недійсною в зв’язку з тим, що гроші, які є золотом або сріблом, просто не можуть псуватись. «І таким чином було запроваджено використання грошей, певної тривкої речі, яка може зберігатись у людини і не псуватись, і яку за взаємною згодою люди приймають в обмін на справді корисні, але нетривкі засоби існування»[41].

Саме тут ми знаходимо, принаймні в межах літературного трактату, зерно істини для виправдання капіталістичної власності, коли використання грошей, які самі по собі розглядаються тут як абстрактний товар (через те, що вони нібито містять в собі «працю»), дало початок еволюції мислення та практики, яка суттєво змістила свій фокус з релевантного виробництва («обробітку» за Локком) до простого механізму привласнення та гонитви за прибутком[42].

 

Адам Сміт

Адама Сміта (1723-1790) часто визнають одним з найвпливовіших філософів-економістів у сучасній історії. Його роботу, яка, природно, ґрунтується на багатьох філософських творах, що були написані до нього, часто розглядають як вихідну точку економічного мислення в контексті сучасного капіталізму. Досягнувши повноліття на світанку промислової революції[43], Сміт жив у часи, коли можна було стверджувати, що властиві капіталістичним «методам виробництва» риси ставали все більш вражаючими, враховуючи впровадження концентрованих, централізованих виробничих фабрик та ринків. Як вже зазначалося, в 1776 році Сміт опублікував свою нині всесвітньовідому працю «Дослідження про природу і причини багатства народів». Він, здається, був першим, хто серед багатьох доречних спостережень помітив три принципові на той час категорії доходу: а) прибуток, б) рента, в) зарплата, – і як вони пов’язані з головними соціальними класами того періоду: а) капіталісти, б) землевласники та в) робітники. Варто зазначити, що роль землевласників та ренти, які сьогодні рідко обговорюють в сучасних економічних дискусіях, була переважно в центрі уваги в той час, оскільки доіндустріальні системи були все ще здебільшого аграрними, в яких головне місце відводилося землевласникам (що пізніше перетворилися на клас простих власників в майбутніх ринкових теоріях).

Найважливішим внеском Сміта у філософію капіталізму було його відстоювання ідеї, що навіть якщо індивідууми і могли діяти вузьким, егоїстичним чином від імені своєї персони або від класу чи групи, до якої вони належали, і навіть якщо здавалося, що наслідком цих дій був конфлікт, індивідуальний або такий, що базувався на класі, існувало те, що він називав «невидимою рукою», яка оберігала позитивний соціальний результат від виняткових, егоїстичних, несоціальних намірів. Ця концепція була представлена як у праці «Теорія моральних почуттів»[44], так і в «Багатстві народів».

В останній він зазначає: «Оскільки кожен є індивідуумом, тож він намагається, наскільки це можливо, використати свій капітал для підтримки місцевої промисловості і спрямувати цю промисловість таким чином, щоб її продукція мала найвищу цінність; кожен індивідуум обов’язково працює над тим, щоб зробити щорічний дохід суспільства настільки великим, наскільки це можливо. Загалом, насправді він не має наміру сприяти інтересам суспільства і не знає, якою мірою він їм сприяє… для нього має значення лише його особиста вигода, і в цьому, як і в багатьох інших випадках, він скеровується невидимою рукою до сприяння тим результатам, які не були частиною його намірів. Те, що вони не були їх частиною, не завжди гірше для суспільства. Переслідуючи свої власні інтереси, він часто більше сприяє інтересам суспільства, ніж тоді, коли він справді має намір їм сприяти»[45].

Цей майже релігійний ідеал мав потужний ефект на постсмітову епоху, даючи соціальне виправдання егоїстичній, антисоціальній поведінці, яка загалом властива капіталістичній психології. Ця основна філософія частково стала підґрунтям «неокласичної»[46] економіки, яка бере свій початок наприкінці дев’ятнадцятого століття. Сміт, досить добре розуміючи класові конфлікти, властиві капіталізму, продовжує обговорювати природу того, як деякі люди отримують «…вищість над більшою частиною своїх побратимів»[47], посилюючи те, що все більше і більше розглядається пізнішими теоретиками як «закон природи» стосовно влади та підкорення людей. Його погляд на власність гармоніював з позицією Джона Локка, яку він розвинув до тої міри, що навколо неї починало впорядковуватися саме суспільство. Він зазначив: «Хоча громадянський уряд нібито засновувався для захисту права власності, насправді ж він засновувався для охорони багатих від бідних або тих, хто має якусь власність, від тих, хто її не має взагалі»[48].

Власність як інститут також вимагає засобів для виправдання своєї відповідної вартості. Для цього приймалися і продовжують прийматися різні постулати «теорії вартості». На внесок Сміта, який в багатьох аспектах бере початок в «Політиці» Аристотеля, все ще часто посилаються як на роботу, що має кардинальний вплив. По суті, Сміт спирається на Локкове «змішування праці» при виробництві та привласненні як на передумову, і розширює її, створюючи «трудову теорію вартості».

Він стверджує: «Праця була початковою ціною, початковою купівельною сумою, що була сплачена за всі речі. Не на золото чи срібло, а тільки на працю спочатку були придбані всі багатства світу; і вартість їх для тих, хто володіє ними і хто хоче обміняти їх на які-небудь нові продукти, достоту дорівнює кількості праці, що він може купити на них чи отримати в своє розпорядження»[49]. Багато розділів першої книги «Багатства народів» мають на меті пояснити природу ціни та вартості відповідно до вказаних ним прибуткових та класових категорій «зарплати», «ренти» та «прибутку». І все ж, як буде з’ясовано пізніше, його логіка є радше круговою особливо щодо того, що визначення ціни починається виключно від іншого визначення ціни в ланцюгу, що не має початкової точки, а не в точному визначенні докладеної праці, якій, звісно, не властиве статичне кількісне грошове вираження. Пізніше в цьому есе ми детально розглянемо проблему невизначеності в панівній теорії вартості «праці» і «корисності», що є спільною для капіталістичної ринкової теорії.

Загалом, економічна теорія Сміта підтримувала властивий капіталізмові «принцип необмеженої свободи підприємництва», як найвищу модель соціально-економічної діяльності, зазначаючи, що це була «система природної свободи» і «кожна людина, за умови, що вона не порушує законів справедливості, залишається абсолютно вільною, щоб досягати своїх інтересів своїм власним способом, і приводити як своє виробництво, так і свій капітал до конкуренції з будь-якою іншою людиною чи групою людей»[50]. Ця концепція, як пізніше буде описано в есе «Розлад системи цінностей», є радше наївним припущенням щодо людської поведінки і, по суті, є очевидною суперечливістю.

 

Мальтус і Рікардо

Томас Мальтус (1766-1834) і Давид Рікардо (1772-1823) були добре відомими провідними теоретиками політичної економіки початку XIX століття. Між ними було «дружнє суперництво» на певному рівні, але їхні загальні погляди на історію практично однакові та тісно пов’язані з Адамом Смітом.

Пізня революція в Європі та Америці була періодом величезних конфліктів між працівниками та власниками капіталу. Численні повстання та страйки у відповідь на негідні та образливі умови праці не лише для чоловіків, але й для жінок та дітей були загальнопоширеними.

Це стало поштовхом до швидкого зростання поширених сьогодні трудових спілок, а загальна боротьба між «робітниками та власниками» триває ще й досі. Доказом посилення цієї класової війни є прийнятий в Англії Акт про об’єднання 1799 року, який головним чином забороняв будь-які об’єднання робітників в групи для отримання влади, щоб, по суті, здійснювати вплив чи перешкоджати інтересам своїх роботодавців[51].

Історик Поль Манту, який писав про цей період, наголошував на «абсолютній та безконтрольній владі капіталістів. У цю героїчну епоху великих починань її було прийнято, схвалено і навіть проголошено з брутальною простотою. Цей бізнес належить лише роботодавцю, він діє так як хоче і не вважає за потрібне виправдовувати якимось чином свою поведінку. Він повинен платити зарплату своїм робітникам, і поки вона виплачується, люди не повинні мати до нього жодних претензій»[52]. Саме в цей час Мальтус і Рікардо постійно контекстуалізували свої економічні та соціальні погляди.

Почнемо з Мальтуса та його класичної роботи «Досвід про закон народонаселення», яка по суті орієнтувалася навколо двох припущень. Перше – це те, що класова структура багатих власників та бідних робітників з’явиться неминуче, незалежно від того, які реформи будуть прийняті[53]. Він розглядав це як закон природи. Друга ідея випливала з першої і означала, що бідність та страждання, а отже й економічний поділ були неминучими наслідками закону природи[54].

Його теза про народонаселення ґрунтується на дуже простому припущенні, що «народонаселення за відсутності контролю зростає у геометричній прогресії. Засоби ж існування зростають лише в арифметичній прогресії»[55]. Тож, якщо стандарт життя кожного члена суспільства підвищити, то це призведе до того, що кількість дітей у більшості людей теж зросте. Своєю чергою, через те, що зростання народонаселення почне випереджати виробництво засобів існування, це дуже швидко призведе до збіднення народонаселення. Це було лише питанням «моральної стриманості»[56], соціальною рисою, яка, як він вважав, стосується лише більш гідного вищого класу, де ця проблема контролюється поведінкою. Очевидно, різниця між багатими та бідними була у вищих моральних характеристиках перших та низькій моральності других[57].

Знову ж таки, як зазначалося раніше в цьому есе, підсвідомий культурний стан мав багато спільного з превалюючими передумовами мислення, що скерували економічні процеси в сьогоднішній день. Тоді як багато хто може ігнорувати Мальтуса та ці явно застарілі ідеї, їхні паростки глибоко проросли в економічних вченнях, цінностях та класових стосунках, що існували впродовж та після цього часу. Фактично люди з більш «консервативним» способом мислення досі повсюдно цитують варіації його теорії народонаселення, коли мають справу з економічно менш розвинутими країнами. Мальтус, разом з Локком та Смітом, теж дотримувався глибоких християнських переконань у своїх поглядах, незалежно від того, чи були вони взяті зі священних писань, чи ґрунтувалися на власних інтерпретаціях. Мальтус cформував свої «моральні обмеження», розраховуючи, що справжній християнин буде справедливо осуджувати основні пороки і схвалюватиме неминучі страждання, необхідні для того, щоб стримувати населення від переважаючого кількість ресурсів виробництва засобів існування. Подібно до того, як сьогодні відбуваються грандіозні дебати щодо законів, які стосуються поняття та застосування «добробуту» чи «програм соціальної допомоги» для допомоги бідним[58], Мальтус, звичайно, так само, як і Давид Рікардо, був палким прихильником скасування того, що тоді називали «законами про бідних».

Щодо Рікардо, то він, по суті, схвалював теорію народонаселення Мальтуса і його висновки стосовно природи та причин бідності, але не погоджувався з деякими економічними теоріями, наприклад, з такими елементами теорії Мальтуса, як вартість, теорія надлишків та деякими класовими припущеннями. Оскільки детальний розгляд більшості цих відмінностей є зайвим у нашій дискусії (і, ймовірно, вони загалом застаріли), ми сфокусуємося тут на найвидатніших внесках Рікардо в економічну думку.

У 1821 році Рікардо завершив третю редакцію своєї впливової роботи «Принципи політичної економії та оподаткування». В передмові він стверджує наголошуючи на своїй меті: «Продукти землі…все, що походить з її поверхні через об’єднане застосування праці, устаткування та капіталу розділяється між трьома класами суспільства, а саме: власником землі, власником основного капіталу для її обробітку та робітниками, працею яких вона обробляється. Визначення законів, які регулюють цей розподіл, є основною проблемою в політичній економії»[59].

Критикуючи деякі аспекти трудової теорії вартості Адама Сміта, він все ще підтримує її основні характерні ознаки, стверджуючи: «Володіючи корисністю, товари одержують свою взаємозамінну вартість з двох джерел: від рівня їх дефіциту та від кількості праці, необхідної для її отримання»[60]. Так само як і Сміт, він розвиває цю ідею: «Якщо кількість праці, реалізована в товарі, регулює його взаємозамінну вартість, то кожне збільшення частки праці повинно супроводжуватися підвищенням вартості товару, для виготовлення якого ця праця застосовувалася, так само, як кожне зменшення частки праці повинно цю вартість знижувати»[61].

Отже, Рікардо розглядає суспільство та класовий поділ свого часу з ракурсу праці, яка цілком логічно приводить до протиріччя між інтересами робітників та капіталістів. «Якщо зарплати виростуть», як він часто зазначав, «тоді…прибуток обов’язково впаде»[62]. Проте, хоча ця дисгармонія пов’язана з основним інтересом кожного класу, який полягає в отриманні переваг над іншим класом заради прибутку, що часто призводить до загального дисбалансу більшою мірою через можливість капіталістів контролювати працю (та формувати свою політику) в поєднанні з розвитком механізації (застосуванням машин), яка систематично зменшила потребу в людській праці в ужиткових галузях, він посилається на переконання, що теорія капіталізму при правильному застосуванні повинна в кінцевому результаті завжди створювати повну зайнятість.

Щодо питання застосування машин з метою витіснення людської праці задля збільшення прибутку виробників, він зазначає: «Виробник…який…може скористатися машинами, які…[знижують витрати] на виробництво його товарів, буде мати виняткові переваги за умови, якщо він утримає незмінними ціни на свої товари; але він…змушений буде знизити ціни на товари, інакше капітал не буде надходити в його торгівлю, доки прибуток не опуститься до загального рівня. Ось так громадськість отримає вигоду від машинізації»[63]. Проте тут, як і в інших аспектах його робіт, присутнє протиріччя. Тоді як він висловлював основну ідею, що громадськість загалом матиме вигоду від витіснення людської праці машинами, виходячи з припущення, що ринкові ціни почнуть неодмінно знижуватись, а заміщені робітники завжди зможуть спокійно змінити місце роботи, в третьому виданні своїх «Принципів…» Рікардо починає 31 розділ, зазначаючи: «Відтоді як я вперше звернув свою увагу на питання політичної економії, я дотримувався думки, що… застосування машин у будь-якій галузі виробництва повинно мати ефект зниження необхідності праці, що загалом було би добре… але заміна людської праці машинами часто є дуже шкідливою стосовно інтересів класу робітників»[64].

Пізніше він перетрактовує свій аргумент, заявляючи: «Я сподіваюсь, мої твердження не приведуть до висновку, що устаткування не повинно заохочуватись. Щоб роз’яснити цей закон, я засвідчую, що вдосконалене устаткування буде з’являтися раптово і застосовуватися повсюдно. Але правда полягає в тому, що такі винаходи є поступовими, і означають радше підвищення задіяності капіталу, який при цьому зберігається та накопичується, аніж перешкоджання його фактичному використанню»[65].

Його загальне розкриття проблеми витіснення людської праці машинами, назване пізніше «технологічним безробіттям», прослідковується загалом в працях багатьох інших економістів, що йшли за ним, включаючи Джона Мейнарда Кейнса (1883-1946), твердження якого збігалися з загальним припущенням Рікардо щодо «адаптації»: «Ми піддаємося новій хворобі, назву якої деякі читачі могли навіть і не чути, а саме – технологічному безробіттю. Воно означає безробіття, викликане винайденням нових засобів економного використання праці, які розвиваються швидше, ніж ми можемо знайти альтернативне застосування людській праці. Але такі труднощі адаптації є лише тимчасовою фазою. В кінцевому результаті все це означає, що людство вирішує свої економічні проблеми»[66].

Це питання порушується тут лише для того, щоб звернути на нього увагу, оскільки більш детально ми розглянемо його в Частині III цього тексту, де буде представлено контекст технологічних застосувань, які є очевидно нереалізованими або ігноруються більшістю економічних теоретиків сучасної історії, часто скутих обмеженим мисленням.

На завершення, що стосується Рікардо, то йому також приписують вклад в міжнародну «вільну торгівлю». Особливо це стосується теорії порівняльних переваг, разом з увічненням фундаментального уявлення про «невидиму руку» Адама Сміта. Рікардо зазначає: «В умовах системи абсолютно вільної торгівлі кожна країна, природно, пропонує свій капітал та працю тим заняттям, які є найприбутковішими для кожної з них. Це прагнення індивідуальних вигод дивним чином поєднується з універсальним благом загалом. Стимулюючи промисловість, винагороджуючи майстерність та використовуючи найуспішніше специфічні сили, дані природою, воно розподіляє працю найбільш ефективним та економічним чином: збільшуючи загальну масу виробництва, воно поширює загальне благо і скріплює спільними узами інтересу та суспільних зв’язків світову спільноту в усьому цивілізованому світі»[67].

 

Теорії вартості та поведінки

До цього моменту ми коротко розглянули загальний внесок чотирьох найважливіших історичних фігур та обов’язкові головні характеристики, притаманні капіталістичній філософії. Слід зауважити, що ці погляди ґрунтуються на припущеннях щодо людської поведінки, соціальних (класових) стосунків у поєднанні з «метафізичною» логікою ринку, яка полягає в тому, що все буде справно працювати за умови, що учасники ринку приймуть деякі цінності та загалом «егоїстичну» перспективу разом з невеликими «обмеженнями» самого ринку.

В якості короткого відступу варто зауважити, що ніде в роботах цих мислителів, так само, як і в більшості робіт пізніших теоретиків, які відстоювали ідеї вільного ринкового капіталізму, не обговорювалася фактично існуюча структура та процеси виробництва і розподілу.

Між «промисловістю» та «бізнесом» є очевидна різниця, оскільки перша стосується технічних та наукових процесів справжнього розвитку економіки, тоді як останній стосується лише системної ринкової динаміки і переслідування гонитви за прибутком. Як буде більше обговорюватися трохи пізніше, головною проблемою, властивою капіталістичному методу виробництва є те, що досягнення «промислового підходу», які можуть дозволити полегшити вирішення проблем і надалі досягти достатку, блокуються традиційними і на перший погляд безальтернативними доктринами «бізнесового підходу». Останній скеровує дії першого в напрямку зменшення його потенціалу.

Таке протиріччя або обмежена компетенція також простежується в інших галузях, як, наприклад, у панівних теоріях праці, вартості та людської поведінки, які неухильно служать для виправдання інститутів капіталізму. Як зазначалося раніше, «трудова теорія вартості», яка загалом стала популярною завдяки роботам Локка, Сміта та Рікардо, є узагальненим припущенням, що вартість товару пов’язана з працею, яка необхідна для його виробництва чи отримання. Оскільки ця ідея загалом є інтуїтивною, то коли йдеться про кількісний вимір, на багатьох рівнях виникає невизначеність. Існує безліч історичних спростувань щодо того, як різні види праці, які потребують різних типів вмінь та рівнів зарплати, не можуть поєднуватися належним чином, разом з тим, як прийняти до уваги при таких розрахунках природні ресурси і сам «робочий» інвестиційний капітал.

Розвиток «засобів виробництва»[68] в ХХ столітті, таких, як машинна автоматизація праці, також кидає виклик спрощеній концепції трудової теорії вартості, при якій вартість походить з праці, оскільки після певного моменту вартість праці виробничих машин, які сьогодні часто задіяні у виробництві ще більшої кількості машин, зменшуючи людські зусилля, являє собою в цьому контексті постійне зникання передачі вартості. Беручи до уваги швидкий розвиток інформаційних та технологічних наук, деякі економісти сьогодні вважають, що використання машинної автоматизації в поєднанні зі штучним інтелектом може дуже легко повністю витіснити людей як традиційну робочу силу. Тож можна сказати, що капітал раптом став працею[69].

Така неоднозначність стосується і конкуруючих теорій вартості, які без доказів приймаються економістами, включаючи найпомітнішу з них, яка називається теорією корисності. В той час як теорія праці в основному розглядає вартість з перспективи праці та виробництва, теорія корисності виходить з того, що ми називаємо «перспективою ринку», що означає, що вартість походить не від праці, а від результату (або корисності), одержаних при використанні споживачем (споживча вартість), відповідно до того як їх сприймає споживач.

Французький економіст Жан-Батіст Сей (1737-1832) є визначною фігурою стосовно теорії корисності. Самопроголошений послідовник Адама Сміта, він не погоджувався зі Смітом щодо питання вартості, зазначаючи: «Після появи… вдосконалень, за які наукова та політична економіка завдячує др. Сміту, мабуть буде не зайвим вказати на…деякі моменти, в яких він помилявся… Здатність створення вартості він приписував виключно лише людині. Це є помилкою»[70].

Він продовжує пояснювати як «мінова вартість» (ціна) будь-якого товару або послуги цілковито залежить від «споживчої вартості» (корисності). Він стверджує: «Вартість, якою людський вид наділяє об’єкти, походить від користі, яку він від них має… Що стосується властивої деяким речам відповідності або можливості задовольняти різноманітні бажання людства, я буду використовувати закріплену назву «корисність»… Корисність речей є основою їхньої вартості, а їхня вартість складає багатство… Хоча ціна є виміром вартості речей, а їх вартість вимірюється їхньою корисністю, було б абсурдом робити висновок, що примусове збільшення їхньої ціни може збільшити їхню корисність. Мінова вартість або ціна є показником визначення корисності речей[71].

Теорія корисності відрізняється від теорії праці не лише в своєму відхиленні щодо визначення вартості, але й у своєму застосуванні відповідного типу суб’єктивної раціоналізації при прийнятті людиною рішень на ринку. Утилітаризм[72], який став глибокою характеристикою мікроекономічних припущень, що просуваються сьогодні неокласичними економістами, часто моделюється комплексними математичними формулами в спробі пояснити, як люди на ринку «максимізують свою корисність», особливо що стосується ідеї збільшення щастя та зменшення страждань.

В основі цих ідей щодо людської поведінки, як і в більшості самої економічної теорії, лежать традиціоналізовані припущення. Економіст Сеніор Нассау (1790-1864) підтримував загальнопоширену думку, яка сьогодні часто повторюється і полягає в тому, що людські бажання є нескінченними: «Ми хочемо зазначити, що жодна людина не може відчувати, що всі її бажання задоволені в достатній мірі; кожна людина має якісь незадоволені бажання, які, як вона вірить, могли би бути задоволені додатковим багатством»[73]. Такі заяви щодо природи людини є постійними, разом з поняттями жадібності, страху та інших гедоністичних рефлексивних механізмів, які, серед іншого, припускають, що матеріальні надбання, збагачення та прибуток пов’язані зі щастям.

Сьогодні панівний та назагал прийнятий мікроекономікою погляд полягає в тому, що вся поведінка людини зводиться до раціональних, стратегічних спроб максимізувати прибуток або дохід та уникнути болю і втрати. Тому експансивні утилітарні аргументи такого роду все ще продовжують використовуватися для морального виправдання конкуруючого, ринкового капіталізму. Одним із прикладів цього є поняття «добровільності» та припущення, що всі дії, які відбуваються на ринку, не є примусовими, а тому кожен може вільно приймати свої рішення задля власної вигоди чи втрати. Ця ідея надзвичайно поширена сьогодні, нібито такий «вільний обмін» відбувається без будь-якого іншого синергетичного тиску; нібито потреба виживання в системі з чіткими тенденціями до основної класової війни та стратегічного дефіциту не породжує характерного примусу, щоб змусити робітників коритися експлуатації капіталістів[74].

Загалом, модель утилітарної (гедоністичної, конкурентної та «завжди незадоволеної») природи людини є найпоширенішим захистом капіталістичної системи сьогодні. Така модель у більшості випадків, що стосуються психологічної теорії того, як людина поводиться, та етичної теорії того, як людина повинна поводитись, дотримується ретроактивної логіки, що часто ставить ринкову теорію перед людською поведінковою реальністю, узгоджуючи останню з першою.

Насправді ж, якщо утилітарну перспективу повністю врахувати, виникають дві серйозні проблеми. Перша полягає в тому, що практично неможливо віднайти яку-небудь передбачуваність у межах «насолоди та болю» після певного етапу на соціальному рівні. Немає ніяких емпіричних засобів порівняння інтенсивності відчуття насолоди одного індивідуума порівняно з іншим індивідуумом, крім самих лише базових припущень щодо надання переваги «прибутку» над «втратами». Тоді як теорія корисності може бути логічною чисто абстрактно при її загальному огляді без кількісного виміру, механізм такої емоційної динаміки насправді піддається сильній варіації.

Порівнюючи весь життєвий досвід однієї людини з іншою, можна виявити деякі дуже загальні спільні підстави для їхніх персональних умов виникнення задоволення і болю, але рідко коли можна віднайти паралельну злагодженість при їх детальному розгляді. Оскільки особисте задоволення вважається основним «моральним» критерієм в утилітаризмі, то насправді не існує жодного методу, щоб робити подібні висновки про задоволення двох окремих осіб.

Економіст Джеремі Бентам, якого часто розглядають як батька утилітаризму, насправді мимохідь визнавав це в своїх роботах: «Якщо відкинути упередження, то можна сказати, що гра в дротики рівноцінна з мистецтвом і наукою музики та поезії. Якщо гра дає більше задоволення, то вона є ціннішою за будь-що»[75].

Другою проблемою є непередбачувана природа гаданої емоційної реакції. Історично люди проявляли інтерес до страждання в теперішньому задля того, щоб отримати (або сподіватися отримати) щось в майбутньому. Альтруїзм, який витримав широкі філософські дебати, цілком може бути вкоріненим у формах «задоволення», яке отримується через самовіддані (болісні) дії заради користі для інших. Як буде обговорюватися пізніше, передумови болю чи задоволення, які висуваються в таких дискусіях та підкріплюються імпульсивною реакцією на прибуток, стали моделлю соціальної винагороди. Це сформувало ментальність при якій шукається короткочасна винагорода, часто отримувана ціною довготривалих страждань.

Проте, абстрагуючись, утилітаризм також пропонує досить дивний вид урівноваження, оскільки його можна розпізнати з перспективи «взаємного обміну», тому капіталізм завжди розглядається радше як система соціальної гармонії, ніж боротьби. Повертаючись до порівняння теорії праці та теорії корисності, перша чітко виявляє конфлікт, оскільки теорія праці враховує підвищення рентабельності, яке капіталісти прагнуть здійснити за рахунок зменшення заробітної плати робітників. Теорія корисності, з іншого боку, не бере ці ідеї до уваги взагалі та стверджує, що кожен прагне того ж самого, а отже поза межами структури усі рівні. Іншими словами, всі види обміну стають взаємовигідними для всіх у вузькій, абсурдно абстрактній узагальненій логіці. Всі людські дії зводяться до цієї системи «обміну», а тому всі політичні чи соціальні розбіжності з цієї теорії зникають.

 

Розквіт «соціалістів»

Соціалізм, як і капіталізм, не має універсального загальноприйнятого визначення для широких публічних дискусій, але часто він технічно визначається як «економічна система, яка характеризується суспільною формою власності на засоби виробництва та кооперативним управлінням економікою»[76].

Витоки соціалістичної думки беруть свій початок у Європі XVIII століття, що пов’язано зі складною історією «реформаторів», які кидали виклик зародженню капіталістичної системи. Гракх Бабеф (1760-1797) є відомим теоретиком у цій сфері завдяки своїй «Змові рівних», яка намагалась повалити французький уряд. Він заявляв: «Суспільство повинно функціонувати таким чином, щоб викорінити раз і назавжди бажання будь-якої людини стати багатшою, мудрішою чи могутнішою за інших»[77]. Французький соціаліст-анархіст П’єр Жозеф Прудон (1809-1865) став відомим проголосивши, що «власність – це крадіжка» у своєму памфлеті «Дослідження про принцип права і влади».

На початку ХІХ століття соціалістичні ідеї швидко набирали обертів, зазвичай як відповідь на відчутні моральні та етичні проблеми, властиві капіталізму, такі, як, наприклад, класовий дисбаланс та експлуатація. Список впливових мислителів є великим і складним, тому тут обговорюватимемо лише трьох осіб, звертаючи увагу на їхні найдоречніші внески: Вільяма Томпсона, Карла Маркса та Торстейна Веблена.

 

Вільям Томпсон (1775-1833) мав потужний вплив на соціалістичну думку. Він підтримував ідею «кооперативів», яка стала відомою завдяки Роберту Оуену як альтернатива капіталістичній бізнес-моделі і у філософському плані набувала утилітарної перспективи, коли йшлося про поведінку людини. Він перебував під значним впливом Бентама, але його застосування та інтерпретація утилітаризму радше відрізнялися. Наприклад, він вірив, що якби до всіх членів суспільства ставитися однаково, а не займатися класовою боротьбою та експлуатацією, то всі вони мали би рівні можливості, щоб зазнати щастя[78].

Він докладно аргументував ринковий соціалізм у своїй роботі «Дослідження найсприятливіших для щастя людини принципів розподілу багатств», де переважали егалітаризм та рівноправність. Він ясно дав зрозуміти, що капіталізм був системою експлуатації та ненадійності, зазначаючи: «Тенденція існуючого стану справ щодо багатства полягає в збагаченні небагатьох за рахунок маси виробників, що робить бідність незаможних ще безнадійнішою»[79]. І все ж, він продовжував визнавати, що навіть якщо такий гібрид капіталізму та соціалізму з’явився би, основні передумови конкуренції все ще залишатимуться серйозною проблемою. Він детально писав про проблеми, властиві природі ринкової конкуренції, підкреслюючи п’ять суперечливих питань, які стали поширеною риторикою соціалістичної думки з тих пір.

Першою проблемою було те, що кожен «працівник, ремісник і торговець (бачив) конкурента та суперника в кожному іншому… (і цей кожен бачив те саме); другий тип конкуренції та суперництва виникає між… (його чи її професією) та громадськістю»[80]. Він продовжував стверджуючи, що «в інтересах всіх медиків було те, щоб хвороби існували та поширювались, інакше їхня торгівля зменшилась би в десять або сто разів і припинилась би»[81].

Другою проблемою було характерне гноблення жінок та перекошування сімей, беручи до уваги, що поділ праці та переважаюча етика конкуруючого егоїзму призводила би до тяжкої праці жінок в домашньому господарстві та гендерної нерівності[82].

Третьою проблемою, пов’язаною з конкуренцією, була властива економіці нестабільність, генерована в ній самій. Він зазначав: «Третім злом тут, яке приписують самому принципу індивідуальної конкуренції є те, що вона може іноді приводити до неприбуткових чи нерозсудливих способів індивідуальних зусиль… кожна людина повинна судити сама про можливість успіху того роду занять, яким вона займається. Тож якими є її засоби оцінювання? Кожен, хто має успіх у своїй професії, зацікавлений приховувати свій успіх, щоб конкуренція не могла зменшити його прибуток. Хто може судити чи ринок, який часто знаходиться на великій відстані, інколи навіть в іншій півкулі, є переповнений, або близький до того, товаром, спад кількості якого може привести людину до його виробництва?... і які будуть наслідки якщо помилка в такому судженні… приведе її до маси непотрібних, а отже неприбуткових зусиль? Проста помилка в такому рішенні… може закінчитися страшним лихом, якщо не повним розоренням. Такі випадки здаються неминучими при схемі індивідуальної конкуренції в її найкращій формі»[83].

Четвертою відомою проблемою є те, що егоїстична природа конкурентного ринку представляє небезпеку для підтримки базового життєзабезпечення, як, наприклад, забезпеченість людей похилого віку, хворих або постраждалих від нещасних випадків[84].

П’ятою проблемою, яка була помічена Томпсоном стосовно ринкової конкуренції було те, що вона сповільнює розвиток знань. «Отже індивідуальну конкуренцію супроводжує приховування від конкурентів того, що є новим та ефективним… тому що найсильніший персональний інтерес є протилежним до принципу доброзичливості»[85].

 

Карл Маркс (1818-1883) разом з усіма іншими перебував під впливом робіт Томпсона і є, мабуть, одним із найвідоміших економічних філософів сьогодні. Хоча його ім’я часто використовують у зневажливий спосіб, вказуючи на небезпеку радянського комунізму чи «тоталітаризму», Маркс також є, можливо, найбільш неправильно зрозумілий з усіх популяризованих економістів. Хоча широкому загалу найбільше відомі його соціалістично-комуністичні ідеї, насправді більшість свого часу Маркс присвятив дослідженням капіталізму та особливостей його функціонування.

Його внесок у розуміння капіталізму є більшим, ніж багато хто може собі уявити. Багато загальноприйнятих економічних термінів та фраз, які сьогодні використовуються в розмовах про капіталізм, насправді беруть свій початок в літературних трактатах Маркса. Його погляди були значною мірою історичними та характеризуються надзвичайно детальною обізнаністю щодо еволюції економічної думки. Через значний обсяг його робіт, тут ми будемо розглядати лише деякі важливі питання.

Одне з таких вартих уваги питань стосується його обізнаності щодо того, як така характерна риса капіталізму, як «обмін», була принциповою та виступала основною підставою для соціальних відносин. У своїх «Основах критики політичної економії» (нім. Grundrisse) він зазначав: «Справді, оскільки товар чи праця розглядаються виключно як мінова вартість, а відносини, при яких різні товари між собою контактують, розглядаються як обмін цими міновими вартостями… то окремі особи… розглядаються лише як просто обмінювачі. Допоки до уваги не береться їхній формальний характер, між ними немає абсолютно ніякої різниці… Тому, як суб’єкти обміну, вони є рівними у своїх відносинах»[86].

«Незважаючи на те, що індивід А відчуває потребу в товарі індивіда В, він не привласнює його силою, і навпаки. Вони радше взаємно розглядають один одного як власники… Ніхто не захоплює чужого силою. Кожен позбувається своєї власності добровільно»[87].

Знов-таки, як зазначалося раніше щодо людських стосунків та класових припущень (або заперечень), Маркс наголошував на тому, що можна розглядати у якості трьох основних помилок: ілюзія свободи, рівності та соціальної гармонії, які зводилися до надзвичайно вузьких асоціацій з ідеєю «взаємовигідного обміну», який повинен був бути єдиним реальним видом економічних відносин, за допомогою якого оцінювалось би ціле суспільство.

«Характерним для грошових відносин – оскільки до цього моменту вони проявлялися в усій своїй чистоті, – не беручи до уваги більш складні виробничі відносини, є те, що всі протиріччя, властиві буржуазному суспільству, розчиняються в грошових відносинах, які сприймаються у простій формі; і буржуазна демократія знаходить собі притулок в цьому аспекті навіть більше, ніж буржуазні економісти… для того, щоб створити апологетику для існуючих економічних відносин»[88].

У своїй роботі «Капітал: критика політичної економії» Маркс докладно аналізував багато факторів капіталістичної системи, а саме: природу самих товарів, динаміку між вартістю, споживчою вартістю, міновою вартістю, теорію праці та корисності, разом з глибоким дослідженням того, що означає «капітал», як система еволюціонувала і, зрештою, природу ролей в межах цієї моделі. Важливою темою, на яку варто звернути увагу, є його погляди на «додаткову вартість», яка показана в «трудовій теорії вартості» Рікардо і являє собою присвоєну вартість, привласнену капіталістами у формі прибутку, котрий є надлишком над вартістю (витратами), яка стосується самої праці та виробництва.

Для спростування виникнення цього «надлишку» при обміні він заявляє: «Як не крути, але факт залишається незмінним. Внаслідок обміну рівноцінних величин не виникає ніякої додаткової вартості. В процесі обміну нерівноцінних величин додаткова вартість також не виникає. Кругообіг чи обмін товарів не породжує вартості»[89]. Потім він коротко аргументує різницю між «працею» та «робочою силою», остання з яких складається зі «споживчої вартості» та «мінової вартості», а також те, що робітник отримує компенсацію лише задля задоволення потреб існування, що представлена його зарплатою, тоді як все, що понад вартість, є надлишком, який теоретично переходить в «прибуток», створюваний капіталістом, і який зрештою проявляється як «націнка» при ринковому обміні[90].

Це твердження, яке він надалі розширює в контексті та динаміці, що стосуються кругообігу та застосування різних форм капіталу (капітал все ще визначається як засоби виробництва, але в цьому випадку виражений здебільшого в грошовій формі), приводить до висновку, що експлуатація робітників є неминучою при створенні «додаткової вартості» або «прибутку». Іншими словами, тут мається на увазі, що в систему капіталізму вбудована форма фундаментальної нерівності, і поки одна маленька група «власників» контролює додаткову вартість, яка створюється робочим класом, завжди будуть існувати багаті та бідні, багатство та бідність.

Пізніше Маркс розширює цю ідею до переоцінки поняття «власності», яка тепер по суті була легальним фундаментом самого «капіталу», що дозволяв відкриту примусову експропріацію «додаткової праці» (тієї частини праці, яка створює додаткову вартість). Він стверджує: «Спочатку здавалося, що право власності ґрунтується на власній праці людини. Принаймні, ми повинні були прийняти це припущення, оскільки лише власники товарів з рівними правами протистояли один одному, а єдиним способом, за допомогою якого людина могла стати власником чужого товару було відчуження (відмова) від свого власного товару, який міг бути створений лише завдяки праці. Однак тепер виявляється, що власність перетворюється на право капіталіста привласнювати чужу неоплачену працю (додаткову працю) або її продукт, а для робітника це перетворюється на неможливість привласнювати собі свій власний продукт. Відокремлення власності від праці є неминучим наслідком закону, який, як здавалося, брав свій початок в їхній тотожності»[91].

Маркс інтенсивно розвивав такого роду аргументи у своїх роботах, включно з ідеєю про те, що праця робочого класу не може бути «добровільною» в цій системі, а лише примусовою, оскільки прийняття остаточних рішень щодо застосування найманої праці було в руках капіталістів. Він зазначав: «Тому робітник тільки поза працею почуває себе самим собою, а в процесі праці він почуває себе відірваним від самого себе. Собою він є тоді, коли не працює; а коли працює – уже не є собою. Через це його праця не добровільна, а вимушена: це – примусова праця. Тому це не задоволення потреби в праці, а лише засіб для задоволення інших зовнішніх потреб»[92].

Зрештою, його турбувала саме складна багатогранна деградація, експлуатація та дегуманізація середнього робітника, що й штовхало його до реформ. Він навіть придумав вислів «закон зубожіння», щоб описати, як загальне щастя робочої верстви населення було протилежністю до багатства класу капіталістів. Зрештою, Маркс був переконаний, що властивий системі тиск штовхатиме робітничий клас до повстань проти капіталістичного класу, що зробить можливим новий «соціалістичний» метод виробництва де, зокрема, робочий клас працюватиме задля власної вигоди.

 

Торстейн Веблен (1857-1929) буде останнім так званим «соціалістом», чиї впливові ідеї щодо розвитку та недоліків капіталізму будуть тут розглядатися. Так само як і Маркс, він провів багато часу над вивченням історії економіки. Веблен викладав свого часу економіку в багатьох університетах, видаючи багато літератури на різноманітні соціальні теми. Веблен був дуже критичним до неокласичних економічних припущень, особливо щодо застосовуваних утилітарних уявлень про «людську природу», бачачи ідею, що вся людська економічна поведінка мала бути зведена до гедоністичної взаємодії само-максимізації та збереження абсурдно спрощеною[93]. Можна сказати, що він мав «еволюційний» погляд на історію людства, з деякими відхиленнями від того загальноприйнятого, що переважав у соціальних інститутах. Щодо тогочасного стану (який він називав «матеріалістичним») він констатував наступне:

«Як і всі людські культури ця матеріальна цивілізація є системою інститутів – інституційної структури та інституційного розвитку… Розвиток культури є накопиченою послідовністю звикань, а шляхами та засобами для цього є звичайна реакція людської природи на гострі потреби, які постійно та в сукупності змінюються, але щось у такій відповідній послідовності в сукупних змінах залишається і надалі; постійно, тому що кожен новий крок створює нову ситуацію, яка викликає наступні нові зміни у звичному способі відповіді; в сукупності, тому що кожна нова ситуація є варіацією того, що було до цього та втілює в собі як причинний фактор все те, що було здійснено раніше; відповідно, тому що основні характеристики людської природи (схильності, здібності та протилежне їм) через які відбувається реакція і на основі яких формуються звички, залишаються по суті незмінними»[94].

Веблен кидав виклик фундаментальним підвалинам капіталістичного методу виробництва, піддавши сумніву багато факторів, які були по суті «даними» або вважалися емпіричними впродовж століть економічних дебатів. Тепер застарілі інститути «зарплати», «ренти», «права власності», «вигоди» та «праці» були порушені у своїй гаданій простоті думкою, що жоден з них не можна вважати інтелектуально життєздатним поза межами чисто категоріальних зв’язків з екстремальними межами застосування. Він жартував стосовно того, як «група алеутських острів’ян, які бовтаються у водоростях та прибоях з граблями та магічними заклинаннями для ловлі молюсків, розглядається з погляду таксономічних реалій як така, що має стосунок до гедоністичної рівноваги ренти, зарплати та вигоди, і що нібито все це є для них характерним»[95].

Він розглядав виробництво й саму промисловість як соціальний процес з розмитими межами, оскільки він незмінно має в собі спільне використання знань (узуфрукт) та вмінь. З багатьох поглядів він розглядав категоріальні характеристики капіталізму як такі, що були властиві лише капіталізму, а не фізичній реальності, тобто як такі, які були переважно вигадкою. Він помітив, що панівні неокласичні теорії існували частково для того, щоб затьмарювати фундаментальну класову війну та властиву їй ворожість і для того, щоб і надалі оберігати інтереси тих, кого він називав «привілейованими колами» або «відсутніми власниками» (тобто капіталістами)[96].

Він відкидав ідею про те, що приватна власність була «природним правом», як вважав Локк, Сміт та інші, часто жартуючи про абсурдність думки, якою керуються «відсутні власники», що проголошують «власністю» товари, які насправді вироблені працею «звичайного робітника», та вказуючи на абсурдність давнього принципу, що власність походить із праці[97]. Далі він описує властиву виробництву соціальну природу і те, як справжня природа накопичення знань та вмінь повністю позбавляла чинності припущення про право власності. Він зазначав:

«Ця теорія про природне право власності перетворює творчі зусилля ізольованого самостійного індивіда на основу власності, яка закріплена за ним законом. При цьому випускається з уваги той факт, що ізольованого самостійного індивіда не існує… Виробництво відбувається тільки в суспільстві і тільки через співпрацю промислової спільноти. Така промислова спільнота може бути великою або маленькою…але у ній завжди є досить велика група людей, що зберігає та передає традиції, інструменти, технічні знання та звичаї без яких не може бути ніякої промислової організації і ніяких економічних стосунків індивідів один з одним чи з оточенням… Не може бути виробництва без технічних знань; отже ні накопичення, ні багатства не мають бути привласнені одноосібно чи якось інакше. Немає ніякого технічного знання окремо від промислової спільноти. Оскільки немає ніякого індивідуального виробництва і ніякої індивідуальної продуктивності, упередженість щодо природності такого права…зводиться до абсурду, навіть в межах логіки своїх власних припущень[98].

Так само як і Маркс, він не бачив іншого способу розрізняти два найголовніші класи суспільства ніж як тих, хто працює і тих, хто експлуатує цю працю[99] для прибутку, створюючи частину капіталізму («бізнес»), яка повністю відокремлена від самого виробництва («промисловості»). Він проводить межу між бізнесом та промисловістю, вказуючи на те, що перший функціонує як засіб для «саботажу» промисловості. Він бачив абсолютне протиріччя між моральними намірами суспільства забезпечувати ефективне виробництво й надавати якісний сервіс та законами приватної власності, які мали можливість керувати виробництвом виключно заради одного лише прибутку, послаблюючи цю ефективність та наміри. Термін «саботаж» в цьому контексті визначався Вебленом як «свідоме перешкоджання ефективності»[100].

Він зазначав: «Промислове обладнання все частіше простоює або працює в режимі очікування, використовуючи не повною мірою свою виробничу потужність. Робітників звільняють… І весь цей час ці люди відчувають велику потребу в усіх видах товарів та послуг, які ці непрацюючі заводи та звільнені робітники могли би виробляти. Але з міркувань бізнесової доцільності неможливим є дозволити цим непрацюючим заводам та незайнятим робітникам працювати – тобто з міркувань недостатнього прибутку бізнесменів, які в ньому зацікавлені, або іншими словами, через недостатній дохід осіб, зацікавлених в отриманні фінансової вигоди»[101].

До того ж, Веблен, на відміну від більшості сучасників, які засуджують акти «корупції» з етичних міркувань, не розглядав проблеми зловживань та експлуатації як питання «моралі» чи «етики». Він розглядав ці проблеми як такі, що вбудовані в саме єство капіталізму, властиві йому. Він зазначав: «Непристойним є не те, що ці капітани великого бізнесу користуються цією спасенною крихтою саботажу у виробництві. І не те, що вони націлені на скорочення людського життя або збільшення людського дискомфорту, замишляючи збільшення злиднів серед своїх ближніх… Питання не в тому, чи цей рух до злиднів гуманний, а в тому, чи це здорове управління бізнесом»[102].

Щодо природи уряду, бачення Веблена було дуже чітким. Уряд згідно із самою своєю політичною структурою існує для того, щоб захистити існуючий соціальний порядок і класову структуру, зміцнюючи закони приватної власності та, як прямий наслідок, підкріплюючи непропорційність владного (правлячого) класу. Як він зазначав: «Законодавство, поліцейський нагляд, адміністрування судів, армія та дипломатична служба – переважно всі вони пов’язані з бізнес-відносинами, фінансовими інтересами, і мають не більш ніж випадковий стосунок до інших людських інтересів»[103].

На його погляд, ідея демократії була також сильно спотворена капіталістичною владою, він зазначав, що «конституційний уряд є бізнес-урядом»[104]. Тоді як Веблен був знайомий з явищем «лобіювання» та «купування» політиків, що зазвичай сьогодні можна спостерігати у формі «корупції», він не розглядав їх як справжню сутність проблеми. Радше державний контроль з боку бізнесу аж ніяк не був чимось ненормальним. Уряд просто зображувався таким за своїм задумом[105]. За самою своєю природою, як інституціалізований засіб соціального контролю, уряд завжди захищав «багатих» від «бідних». Оскільки «бідні» завжди переважали за кількістю «багатих», жорстка законодавча структура, яка була прихильною до багатих («заможних осіб»), мала існувати, щоб зберігати класовий поділ та непорушність вигод капіталістів[106].

Крім того, він також визнавав, наскільки важливим було для уряду капіталістичної держави утримувати соціальні цінності на рівні своїх інтересів – це те, що Веблен назвав «грошовою культурою». Тому хижі, егоїстичні та суперницькі риси, типові для «успіху», що є основою соціальної боротьби, яка властива капіталістичній системі, цілком природно за замовчуванням підтримували ці цінності. В цьому контексті, бути щедрим та вразливим не допомагало «успішності», оскільки лише безжальні та конкурентоспроможні були втіленням соціального успіху[107].

В широкому розумінні Веблен працював над критичним аналізом основної структури та цінностей капіталістичної моделі, викладаючи те, що було суперечливим, як дуже ґрунтовні, соціологічно прогресивні висновки, що стосувалися протиріч, технічної неефективності та розладу цінностей, які були властиві даній моделі. Його робота рекомендована для вивчення всім, хто цікавиться історією економічної думки, а особливо тим, хто ставиться скептично до передумов вільного ринку.

 

На закінчення. Капіталізм як «соціальна патологія»

Історія економічної думки – це, з багатьох поглядів, історія соціальних відносин людини, з моделями деяких простих припущень, які стали панівними через те, що протягом довгого часу розглядалися як священні та непорушні. Цей елемент традиціоналізму, який став кульмінацією цінностей та системи вірувань ранніх періодів, був основною темою у цьому короткому огляді економічної історії. Головним моментом тут є те, що атрибути, які сприймаються як «дане» для панівних економічних теорій сьогодні, насправді не ґрунтуються на прямій фізичній основі, яка потрібна для того, щоб отримати затвердження шляхом наукового методу. Вони радше ґрунтуються на простому увічненні визначеної ідеологічної структури, яка еволюціонувала химерним шляхом в таку, що посилається на свою внутрішню логіку, виправдовуючи своє власне існування за своїми ж власними стандартами.

Сьогодні найпроблемнішим є не те, що конкретно втілює в собі капіталістична ідеологія, а ймовірніше те, чого вона в більшості не враховує. Так само, як ранні релігії бачили світ плоским і мусили коректувати свою риторику, як тільки наукою було доведено, що він насправді є круглим, традиції ринкової економіки також зіткнулися з подібним випробуванням. Зважаючи на простоту аграрних, і зрештою, примітивних підходів до промислового виробництва, впродовж тривалого часу було дуже мало відомо або не приділялося достатньо уваги його можливим негативним наслідкам, які виявлялися не лише на екологічному рівні (природне середовище), але також на рівні людини (охорона здоров’я).

Окрім того, ринкова система з її дуже давніми припущеннями стосовно можливостей, також ігнорує потужний прорив в науці та технологіях (або навіть протистоїть йому), який свідчить про можливість вирішувати проблеми та покращувати добробут. Фактично, як пізніше буде досліджено в есе «Ринкова ефективність проти технічної ефективності», такі прогресивні дії й гармонійне розуміння довкілля та здоров’я людини свідчать, що ринковий капіталізм точно не може застосовувати ці рішення, оскільки сам його механізм за замовчуванням не дозволяє цього або працює проти таких можливостей.

Назагал кажучи, вирішення проблем, а отже і посилення ефективності є, з багатьох поглядів, прокляттям для ринкових процесів. Повне вирішення проблем означає втрату можливості отримувати прибуток від «обслуговування» цих проблем. Збільшення ефективності майже завжди означає зменшення потреби в праці та витратах енергії, і тоді як це може здаватися позитивним для справжньої планетарної ефективності, це також часто означає втрату робочих місць та зменшення грошового обігу після її застосування[108].

Саме тут капіталістична модель починає виконувати роль соціального патогена, не лише стосовно того, що він ігнорує, чому перешкоджає та проти чого працює, але також стосовно того, що він підсилює та увічнює. Якщо ми повернемося до твердження Локка щодо природи грошей, які з мовчазної згоди суспільства стали по суті служити товаром самі по собі, то легко побачимо, як цей колись лише «посередник при обміні» еволюціонував у свою теперішню соціологічну форму, де вся основа ринку функціонує фактично не з наміром щось створювати та сприяти виживанню, здоров’ю та процвітанню людей, а лише для того, щоб сприяти отриманню прибутку і тільки прибутку.

Адам Сміт ніколи б не осягнув, що в ці дні найбільш прибутковою, дохідною сферою діяльності стало не виробництво товарів, які підтримують чи покращують життя, а радше дії щодо переміщення грошей; тобто «робота» фінансових інститутів на зразок банків, «Уолл-стрит» та інвестиційних фірм – фірм, які буквально нічого не створюють, але володіють величезним багатством та впливом.

Сьогодні єдиною реальною теорією вартості є та, яку можна назвати «грошовим виміром вартості»[109]. Гроші почали жити своїм життям відповідно до закріпленої психології, яка ними рухає. Вони не мають ніякої іншої безпосередньої мети в своїх намірах, окрім як отримати більшу кількості грошей з їх меншої кількості (інвестування).

Таке явище «пошуку грошей через гроші» не лише створює розлад системи цінностей, в якій інтерес грошового прибутку затьмарює все, залишаючи дійсно важливим екологічним проблемам та проблемам охорони здоров’я другорядне та «неістотне» місце в економіці, але разом з постійною схильністю «примножуватись» та «розширюватись» насправді має властивості ракової пухлини, де ця ідея необхідного «зростання» замість сталої рівноваги продовжує свій патологічний вплив на багатьох рівнях.

Можна також багато чого сказати про боргову систему[110] та про те, як фактично всі країни на планеті Земля на сьогодні заборгували самі собі до такої мірі, що весь наш людський вид насправді не має стільки грошей в обігу, щоб виплатити самим собі те, що ми напозичали буквально з повітря. Потреба в усе більшому й більшому «кредиті» для того, щоб підживлювати «ринок» є сьогодні постійною через такий дисбаланс. Це означає, що так само, як і з раковою пухлиною, ми маємо справу з намірами безкінечного розширення та споживання. Це просто не може діяти в обмеженій сфері.

Крім того, породжені дефіцитом конкурентні моральні уявлення суспільства, властиві цій моделі, продовжують увічнювати роз’єднувальну класову боротьбу, яка не лише тримає весь світ у війні з самим собою через державний протекціонізм та імперіалізм, але й стосується населення загалом. Сьогодні більшість людей навколо бояться один одного, оскільки експлуатація та зловживання є панівним та заохочуваним етосом. Всі люди, адаптовані до цієї культури, без необхідності розглядають один одного як загрозу для свого виживання у все більше й більше абстрактних «економічних» ситуаціях. Наприклад, коли двоє людей, щоб влаштуватися на роботу, ідуть на співбесіду, шукаючи засоби життєзабезпечення, вони не зацікавлені в добробуті один одного, оскільки лише один з них отримає роботу. Фактом є те, що емпатійна чутливість зазнає негативного тиску в цій системі переваг і залишається абсолютно невинагородженою фінансовим механізмом.

Також і припущення, що в такому конкурентному середовищі може коли-небудь існувати «справедливість», особливо коли природа «виграшу» чи «програшу» означає втрату засобів життєзабезпечення, необхідних для існування, є глибоко наївною ідеєю. Наявні правові акти, які діють для того, щоб зупинити право монополії та фінансову «корупцію», існують лише тому, що в цій моделі буквально не існує жодних вбудованих запобіжних механізмів від так званої «корупції». Як випливає з праць Сміта та Веблена, згаданих в цьому есе, «держава» насправді є проявом економічних передумов, а не навпаки. Використання державної влади для ведення законодавчої діяльності заради безпеки і процвітання одного класу більше за інший – це не спотворення капіталістичної системи, а основна характеристика конкурентної етики вільного ринку.

Багато хто з прихильників лібертаріанства, політики невтручання держави в економіку, австрійської школи, чиказької школи та інших неокласичних відгалужень постійно ведуть розмови про те, що «державне втручання» сьогодні є проблемою, так само, як і протекціоністська політика імпорту й експорту або сприяння певним галузям виробництва з боку держави. Вважається, що ринок якимось чином може бути «вільним» і функціонувати без прояву монополій чи «корупції», притаманних тому, що сьогодні називають «кумівським капіталізмом», навіть якщо вся його стратегічна основа є конкурентна або, в більш точній термінології, «воююча». Знову ж таки, вважати, що держава не буде використовуватися як інструмент для різноманітних переваг – у якості інструмента для бізнесу – є абсурдом[111].

Врешті-решт, ці явно та невиправдано егоїстичні цінності були причиною людських конфліктів від самого свого початку і, як вже зазначалося, історичне поняття боротьби між людьми на класовому рівні більшістю розглядається як щось «дане», «природне» чи «незмінне». В існуючій соціальній моделі, яка взята по суті із породженої дефіцитом ксенофобської та расистської системи цінностей, немає місця таким речам як мир та рівновага. Такі речі є просто неможливими в капіталістичній моделі. Більше того, продовжує існувати ілюзія рівності між людьми в так званих «демократичних» суспільствах, яка припускає, що незважаючи на явну економічну нерівність, яка властива такому методу виробництва та виду людських відносин, якимось чином може проявлятися політична рівність.

Раніше в цьому есе мимохідь згадувалася різниця між «історичним» та «механістичним» поглядами на економічну логіку. Важливість «механістичного» (наукового) погляду, яка буде досліджена в пізніших есе, є критичною для розуміння того, наскільки глибоко застарілою та зіпсованою є насправді ринкова економіка. Коли ми беремо до уваги відомі закони природи, як на рівні людини, так і нарівні середовища нашого проживання, і починаємо підраховувати, якими є наші можливості та перспективи, технічно, без багажу таких історичних припущень, то з’являється зовсім інший хід думок. З погляду руху «Zeitgeist», це новий світогляд, згідно з яким повинно впорядковуватися людство для того, щоб вирішити свої теперішні соціологічні та екологічні проблеми, які постійно посилюються, і щоб відчинити двері для грандіозних можливостей майбутнього процвітання.



[1] Джерело: The Cancer Stage of Capitalism, John McMurtry, Pluto Press, 1999, p.viii.

[2] Більш-менш узагальнене визначення «вільного ринку» є таким: «економічна система, в якій ціни та зарплата визначаються необмеженою конкуренцією між підприємствами, без державного регулювання або страху монополій». (http://dictionary.reference.com/browse/free+market).

[3] Як буде описано в пізніших есе, рух «Zeitgeist» часто помилково потрапляє в категорію «державників». Це пов’язано з його загальною опозицією принципам ринку, які він вважає нестійкими та часто контрпродуктивними. «Етатизм», який може мати багато форм, як, наприклад, комуністичний, фашистський або соціалістичний, відстоює позиції «центральної влади», яка вирішує, як повинні розвиватися економічні та політичні процеси, з найменшим впливом чи взагалі за його відсутності з боку широких мас. Рух «Zeitgeist» загалом підтримує відкритий процес прийняття рішень, який відбувається відповідно до перевірених законів наукової стійкості та ефективності.

[4] Тут мається на увазі поняття «зовнішніх факторів», яке ми будемо пізніше згадувати в цьому есе. Більшість екологічних та соціальних втрат, які є систематичними при ринковому підході, разом з можливою втратою ефективності, а тому і процвітання, не беруться до уваги в теоретичному рівнянні ринку серед багатьох інших подібних проблем.

[5] Філософ-економіст Джон МакМартрі звичайно висловився з цього питання: «Ця тенденція, яка переважає у філософії з часів континентальних раціоналістів, наприклад, Лейбніца, Спінози, Декарта, Берклі, Канта та Гегеля,  тою чи іншою мірою мала за передумови соціальний  режим їхніх днів та його складові форми, котрі сприймалися так, ніби вони якимсь чином були вираженням божественного Розуму, який вони вважали своїм раціональним обов’язком лише схвалити або виправдати» «Ракова стадія капіталізму» (англ. «The Cancer Stage of Capitalism», Pluto Press, 1999, с. 7).

[6] Тоді як Аристотелю (384–322 рр. до н.е.) приписують широкий науковий, логічний та філософський вклад, він також схвалював рабство, виправдовуючи такі реалії тим, що можна, ймовірно, назвати упередженням, а не здоровим глуздом. Він заявляв: «Але чи визначає природа, кому бути рабом і для кого таке становище є доречним та правильним, чи все ж таки не все рабство є насильством природи? Немає нічого складного у відповіді на це питання, виходячи з фактів та здорового глузду. Тому що хтось повинен керувати, а інші підкорятися, що є не тільки необхідним, але й доцільним. З моменту свого народження одні призначені для того, щоб підкорюватися, а інші – для того, щоб правити» (Політика, Книга I, Розділи з III до VII).

[7] Терміном «середньовіччя» позначають загалом період європейської історії, який тривав з V до XV століття.

[8] Для детального вивчення середньовічної економічної системи та суспільства, рекомендуюємо цю роботу: The Agrarian Life of the Middle Ages, J.H. Chapman and Eileen E. Powers, eds., 2d ed., The Cambridge Economic History of Europe, vol. 1 London, Cambridge University Press, 1966.

[9] Посилання: Macroeconomics from the beginning: The General Theory, Ancient Markets, and the Rate of Interest , David Warburton Paris, Recherches et Publications, 2003, с. 49.

[10] «Нові» міркування щодо економічного розвитку стають відносно новою концепцією, найпопулярніше представленою Торстейном Вебленом на початку ХХ століття. Для вивчення тематики економічної еволюції рекомендуємопрочитати цей матеріал: The Evolution of Institutional Economics: Agency, Structure and Darwinism in American Institutionalism, Geoffrey M. Hodgson, London, Routledge, 2004.

[11] Розмежування «класів» на спеціальні категорії історично залишається без точного визначення. Головним моментом тут є постійна присутність явно пануючого класу, незалежно від того, чи це, наприклад, стародавня шляхта, чи сучасна фінансова олігархія.

[12] Джерело: The Historical Encyclopedia of World Slavery, Junius P. Rodriguez, Vol I, Section E.

[13] Джерело: Mediaeval Feudalism, Carl Stephenson, Cornell University Press, 1956.

[14] Джерело: A History of Economic Theory and Method, Robert B. Ekelund; Robert F. Hébert, New York: McGraw–Hill, 1975.

[15] Джерело: Defending Mother Earth: Native American Perspectives on Environmental Justice, Jace Weaver, Orbis Books, 1996.

[16] Перелік екологічних проблем, з якими зараз зіштовхнулося людство, починаючи з дестабілізації клімату до забруднення, вичерпання ресурсів, втрати біорозмаїття та інших постійних загроз здоров’ю суспільства, буде занадто об’ємним, щоб його тут деталізувати. З погляду руху «Zeitgeist», ці проблеми є переважно наслідком капіталістичних передумов, а також затверджених ним підходів та цінностей.

[17] Структура споживання в сучасному суспільстві показала довільний характер щодо «людських бажань» через потужну зміну цінностей, яка відбулася на початку 20-го століття із застосуванням сучасної західної реклами. «Людські потреби», однак, є  спільною для більшості людей базовою необхідністю, яка підтримує їхнє фізичне та психологічне здоров’я.

[18] Див. есе «Визначення охорони здоров’я».

[19] «Соціальний дарвінізм» є дуже загальною ідеологією, яка прагне застосувати біологічні концепції дарвінізму або теорій типу «виживання найпристосованіших» до соціології та політики. Історик Річард Хофстедтер популяризував цей термін у США в 1944 році. Проте розуміння цієї концепції з’явилося у філософській думці задовго до часів Дарвіна.

[20] Джерело: Mediaeval Feudalism, Carl Stephenson, Cornell University Press, 1956/

[21] Джерело: The Economy of Early Renaissance Europe, 1300–1460, Harry A. Miskimin, Englewood Cliffs, NJ: Prentice-Hall, 1969, с. 20.

[22] Джерело: Studies in the Development of Capitalism, Maurice H. Dobb, London, Routledge and Kegan Paul, 1946, Розділ 4.

[23] Джерело: The Concise Encyclopedia of Economics, David R. Henderson, Liberty Fund, Inc, 2002, «Mercantilism».

[24] Позитивний торгівельний баланс, відомий також як «торгівельне сальдо», означає, що експорт перевищує імпорт у грошовому еквіваленті. Такі дії держави сьогодні часто називають «протекціонізмом».

[25] Джерело: The Growth of Economic Thought, Henry William Spiegel, Duke University Press, 3rd Ed, 1991, с. 93-118.

[26] Джерело: An Inquiry into the Nature and Causes of the Wealth of Nations, Adam Smith, 1776, Book IV: Of Systems of Political Economy.

[27] Мюррей Ротбард, популярний економіст «австрійської школи», підсумував перспективи та критику «державництва»: «Меркантилізм, який досяг своїх висот в Європі в сімнадцятому та вісімнадцятому століттях, був системою державництва, яка використовувала економічну облудність для побудови структури імперської державної влади, так само, як і спеціальних субсидій та монопольних привілеїв індивідам чи групам, які мали прихильність держави. Таким чином, при меркантилізмі експорт схвалювався державою, а імпорт, навпаки, знеохочувався» (Mercantilism: A Lesson for Our Times?, Murray Rothbard, Freeman, 1963).

[28] Як буде описано в есе «Розлад системи цінностей», це є фальшивою двоїстістю та суперечливим питанням стосовно основних проблем, що зазвичай є властивим для  поляризованих дебатів.

[29] Відтепер у цьому есе ми будемо використовувати термін «капіталізм» у найпоширеніших формах, маючи на увазі теоретичний контекст «вільного ринку».

[30] Тоді як «капіталістом» можна назвати людину, яка схвалює такий підхід до економіки, більш точне визначення означає «людину, яка має капітал, особливо великий капітал, інвестований в бізнес-підприємство» [http://dictionary.reference.com/browse/capitalist]. Іншими словами, це людина, яка володіє або інвестує капітал задля доходу або прибутку, але при цьому, в будь-якому разі, не має зобов’язань робити внесок у фактичне виробництво чи працю.

[31] Наслідком цього є різноманітні теорії «раціонального вибору» та «корисності», загальні для мікроекономічної теорії вільного ринку, яка намагається кількісно оцінити людські дії при різних поведінкових моделях (більше про це йтиметься в наступних есе).

[32] Джерело: Second Treatise of Government, John Locke, 1689, Chapter V, Section 27.

[33] Там само, Chapter V, Section 34, 1689.

[34] Там само, Chapter V, Section 31, 1689.

[35] Там само, Chapter V, Section 33, 1689.

[36] Локк зазначає: «Межу власності природа добре встановила згідно з мірою затраченої праці людини та зручностями її життя: ніхто не міг би обробити своїм трудом чи привласнити все; й ніхто не міг би вдовольнитись, споживаючи більше, ніж тільки малу частку всього цього; отже, ніхто не в змозі був таким чином порушити право іншого чи набути собі власність, завдавши шкоди своєму сусідові...» (Second Treatise of Government, John Locke, Chapter V, Section 36, 1689).

[37] Там само, Chapter V, Section 36, 1689.

[38] Там само, Chapter V, Section 31, 1689.

[39] Там само, Chapter V, Section 27, 1689.

[40] Там само, Chapter V, Section 31, 1689.

[41] Там само, Chapter V, Section 47, 1689.

[42] Фондовий ринок і посилення влади інвестиційних та фінансових сил у світі в 21-му столітті добре відображає цю кульмінаційну точку. Виявляється, що сам акт володіння й торгівлі за допомогою грошей, без потреби виробництва, вирощування та обслуговування людей, став найприбутковішою індустрією в сучасному світі.

[43] Індустріальна революція, яка відбувалася приблизно з 1760 року до певного моменту між 1820 та 1840 роками, згідно з різними історичними даними розпочалася в Європі і була, по суті, застосуванням або переходом до нових процесів виробництва, заснованих на технологіях.

[44] «Багаті лише вибирають із загальної маси те, що є найбільш цінним та приємним. Вони споживають не набагато більше, ніж бідні, і не дивлячись на свій природний егоїзм та ненажерливість, які означають переслідування лише власної вигоди, хоча їх єдиною метою використання праці тисяч найнятих ними робітників є, як вони гадають, задоволення своїх власних недоречних та ненаситних бажань, вони діляться з бідними всіма продуктами свого благоустрою. Невидима рука скеровує їх робити майже такий самий розподіл предметів першої необхідності, який би відбувався, якби Земля була поділена на рівні частини між усіма її мешканцями, і таким чином, не маючи наміру робити це, не усвідомлюючи цього, вони сприяють інтересам суспільства та дають засоби для розмноження виду» [The Theory of Moral Sentiments par. IV.I.10, 1790]

[45] Джерело: Дослідження про природу і причини багатства народів, Адам Сміт, 1776, Частина IV.2.9.

[46] Не існує статичного визначення терміну «неокласична економіка». Проте, його поширене тлумачення містить в собі загальний інтерес до «вільного», неврегульованого ринку та фокусується на визначенні ціни, випуску продукції і розподіленні доходів на ринках через попит і пропозицію, що часто відбувається через гіпотетичну максимізацію корисності людьми з обмеженими доходами та вигод економічно обмеженими компаніями.

[47] Джерело: Дослідження про природу і причини багатства народів, Адам Сміт,1776 р., Частина V.1.2.

[48] Там само.

[49] Там само.

[50] Там само, Частина IV.9.51.

[51] Така можливість капіталістичних інтересів в багатьох випадках бути залученими або ставати урядом для служби своїм власним конкурентним перевагам буде описана в есе «Розлад системи цінностей».

[52] Джерело: The Industrial Revolution in the Eighteenth Century , Paul Mantoux, Harcourt Brace Jovanovich, New York, 1927, с. 417.

[53] Він заявляє: «Ніякі можливі пожертви багатих, а особливо гроші, не можуть на довгий час відвернути повторення страждань серед членів нижчих прошарків суспільства, ким би вони не були» (есе «Досвід про закон народонаселення», Томас Мальтус, 1798, Частина 5).

[54] Він зазначає: «Було виявлено, що через незмінні закони нашої природи деякі людські істоти повинні страждати від бажань. Це є нещасні особи, які, у великій лотереї життя, витягнули «програш» (есе «Досвід про закон народонаселення», Томас Мальтус, 1798, Частина 10).

[55] Джерело: An Essay on the Principle of Population, Thomas Malthus, 1798, Chapter 1.

[56] З другої редакції есе «Досвід про закон народонаселення» 1836 року, Принципи політичної економіки, том 1, с. 14. Нью-Йорк, Augustus M. Kelley, 1964.

[57] Варто зазначити, що теорія про народонаселення Мальтуса є насправді дуже неточною щодо факторів, які стосуються приросту населення, виходячи з сьогоднішнього статистичного розуміння. Крім того, оскільки ефект технологій відображається в експоненціальному розширенні виробничої потужності та ефективності, особливо щодо того, що стосується продуктів харчування, узагальнення, що вищий рівень життя пропорційно підвищує темпи приросту населення не підтверджується регіональним порівнянням. Статистично в бідних країнах рівень народжуваності сьогодні набагато вищий, ніж у багатих. Як виявляється, ця проблема полягає в культурному, релігійному та освітньому явищі, а зовсім не в непорушних «законах природи», як стверджував Мальтус.

[58] Джерело: Abolishment of Welfare: An Idea Becomes a Cause

(http://www.nytimes.com/1994/04/22/us/abolishment-of-welfare-an-idea-becomes-a-cause.html).

[59] Джерело: The Principles of Political Economy and Taxation, David Ricardo, 1821, Dent Edition, 1962, с. 272.

[60] Там само, с. 5.

[61] Там само, с. 7.

[62] Там само, с. 64.

[63] Там само, с. 53.

[64] Там само, с. 263-264.

[65] Там само, с. 267.

[66] Джерело: Economic Possibilities for Our Grandchildren, John Maynard Keynes, 1931.

[67] Джерело: The Principles of Political Economy and Taxation, David Ricardo, 1821, Dent Edition, 1962, с. 81.

[68] «Засоби виробництва» загалом визначають як будь-які матеріальні активи, які організація використовує для виробництва товарів чи надання послуг (наприклад, офісні будівлі, обладнання та устаткування). Кінцевим результатом такого виробничого процесу є споживчі товари.

(http://www.investopedia.com/terms/c/capitalgoods.asp#axzz2Gxg1RmR6).

[69] Джерело: The End of Work: The Decline of the Global Labor Force and the Dawn of the Post-Market Era, Jeremy Rifkin, Putnam Publishing Group, 1995.

[70] Джерело: A Treatise on Political Economy, Jean-Baptiste Say, Philadelphia: Lippincott, 1863, p.xi (Переклад взятий з четвертого французького видання, опублікованого в 1821 році).

[71] Там само, с. 62.

[72] Джеремі Бентам, видатний захисник «класичного утилітаризму», стверджує:  «Природа підпорядкувала людство  двом всевладним господарям - стражданню та задоволенню. Ось чому тільки вони вказують нам, що ми повинні робити… Під принципом корисності мається на увазі прин­цип, який схвалює чи не схвалює будь-яку дію відповідно до того, чи виявляємо ми в ній тенденцію до збільшення, чи до зменшення щастя тих, чиїх інтересів вона сто­сується; або ж іншими словами - сприяє чи перешкоджає такому щастю. Я кажу, що йдеться про будь-яку дію, а, отже, не тільки про дію приватної особи, а й про будь-який почин уряду» (An Introduction to the Principles of Morals and Legislation, Jeremy Bentham, 1789, Dover Philosophical Classics, 2009, с. 1).

[73] An Outline of the Science of Political Economy, Nassau Senior, 1836, London, Allen and U., 1938, с. 27.

[74] Цю тему докладніше розглянемо в есе «Структурний класизм».

[75] Rationale of Reward, Jeremy Bentham Book 3, Chapter 1.

[77] Джерело: The Defense of Gracchus Babeuf before the High Court of Vendôme, University of Massachusetts Press, 1967, p. 57.

[78] Джерело: An Inquiry into the Principles of the Distribution of Wealth Most Conducive to Human Happiness, William Thompson,  London, William S. Orr, 1850, с. 17.

[79] Там само, p. xxix.

[80] Там само, p. 259.

[81] Там само.

[82] Там само, с. 260-261.

[83] Там само, с. 261-263.

[84] Там само, с. 263.

[85] Там само, с. 267.

[86] Джерело: Grundrisse, Karl Marx, tr. Martin Nicolaus, Reprint Vintage Books, New York, 1973, p. 241.

[87] Там само, с. 243.

[88] Там само, pp. 240-241.

[89] Джерело: Capital, Karl Marx, Foreign Languages reprint , Moscow, 1961, т. 3, с. 163.

[90] Там само, с. 176.

[91] Там само, т. 1, с. 583-584.

[92] Джерело: Economic and Philosophic Manuscripts of 1844, Karl Marx, Moscow, Progress, 1959, с. 69.

[93] Джерело: «Why Economics Is Not an Evolutionary Science,» Place of  Science in Modern Civilization and Other Essays, Thorstein Veblen, с. 73-74.

[94] Джерело: «The Limitations of Marginal Utility,» The Place of Science in Modern Civilization and Other Essays, Thorstein Veblen, New York, Russell and Russell, 1961, ст. .241-242.

[95] Джерело: «Professor Clark’s Economics», Place of Science in Modern Civilization, Thorstein Veblen, с. 193.

[96] Джерело: Absentee Ownership and Business Enterprise in Recent Times , Thorstein Veblen, Augustus M. Kelley, New York, 1964, с. 407.

[97] Джерело: «The Beginnings of Ownership», Essays in Our Changing Order, Thorstein Veblen, с. 32.

[98] Там само, с. 33-34.

[99] Джерело: «The Instinct of Workmanship and the Irksomeness of Labor», Essays in Our Changing Order, Thorstein Veblen, с. 188-190.

[100] Джерело: The Engineers and the Price System, Thorstein Veblen, New York, Augustus M. Kelley, 1965, с. 1.

[101] Там само, с. 12.

[102] Джерело: Absentee Ownership and Business Enterprise in Recent Times, Thorstein Veblen, New York, Augustus M. Kelley, 1964, с. 220-221.

[103] Джерело: The Theory of Business Enterprise, Thorstein Veblen, New York, Augustus M. Kelley, 1965, с. 269.

[104] Там само, с. 285.

[105] Там само, с. 286-287.

[106] Там само, с. 404-405.

[107] Джерело: The Theory of the Leisure Class, Thorstein Veblen, New York, Augustus M. Kelley, 1965, с. 229-230.

[108] Простим прикладом цього є рівень фінансування та зайнятості, який був створений завдяки раку. Якби лікування насправді відбувалося, то логічним результатом цього стало би скорочення штату цих громіздких медичних закладів. Це означає, що вирішення проблем може призвести до втрати засобів для існування для багатьох людей, які працювали над обслуговуванням таких проблем. Це створює спотворений стимул залишати речі такими, якими вони є, уникаючи змін загалом.

[109] Цей вислів запропонував Джон МакМартрі в роботі «Ракова стадія капіталізму» (The Cancer Stage of Capitalism, Pluto Press, 1999).

[110] Створення грошей з боргів разом з їх примноженням через позикову систему часткового резервування, що є мало не універсальною практикою всіх центральних банків світу, за самим своїм механізмом продовжує прагнути безкінечного зростання.

[111] Варто зазначити, що «ринкова дисципліна», або виправна природа ринку, якій, як передбачається, повинен підлягати весь бізнес, насправді застосовується сьогодні лише до нижчих класів. Як показує історія, вислів «занадто великий, щоб збанкрутувати» та нещодавнє (у 2008 р.) надання фінансової допомоги банкам на суму понад 20 трильйонів доларів свідчать про те, що багаті сектори захищені актами так званого «соціалізму», а не капіталізму.

Comments