Есе 9: Ринкова ефективність проти технічної ефективності


«Синергетичний аспект виробництва, який полягає в тому, щоб робити більше роботи, витрачаючи менше часу та енергії на одиницю продуктивності… ніколи формально не брався до уваги у прирості капіталу в аграрних суспільствах. Синергетична ефективність виробничих процесів, інтегрованих в масштабах світу, набагато більша, ніж обмежений синергетичний ефект окремих систем, які функціонують в межах держави. Отже тільки повна всесвітня десуверенізація може дозволити реалізацію високого стандарту життєзабезпечення для всього людства»[1]

Р. Бакмінстер Фуллер

 

Загальний огляд

Хоча розвиток науки відбувався паралельно з традиційним економічним розвитком впродовж останніх 400 років, а то й більше, він до сих пір значною мірою ігнорувався та розглядався як «зовнішній фактор» в економічній теорії. Наслідком цього стало «відокремлення» соціально-економічної структури від структури життєзабезпечення, до якої ми всі прив’язані і від якої ми всі залежимо. В більшості випадків сьогодні, за винятком деяких технічних припущень щодо того, як могла би працювати система, яка не ґрунтується на ринковій динаміці та «ціновому механізмі»[2], найбільш поширеним аргументом, що використовується на захист ринкового капіталізму є те, що він є системою «свободи» та «волі».

Міра істинності цього твердження дуже сильно залежить від того, ким воно інтерпретується, хоча таке узагальнене визначення часто є повсюдним у риториці захисників цієї моделі[3]. Як виявляється, такі погляди є насправді реакціями на спроби впровадження альтернативних соціальних систем у минулому, які створювали проблеми з владою на зразок «тоталітаризму»[4]. Отже, з того часу, основуючись на цих побоюваннях, будь-яка модель, зароджена поза межами капіталізму, часто імпульсивно сприймалася як така, що пов’язана з передбачуваною історичною схильністю до тиранії, а відтак від неї відмовлялися.

Як би там не було, цей основний жест «свободи», незалежно від контексту його суб’єктивного використання, створив невроз або плутанину стосовно того, що для такого виду, як наш, означає виживання та процвітання в середовищі існування – середовищі, яке очевидно керується законами природи. Що ми виявляємо – це те, що на рівні наших стосунків з довкіллям ми просто не є вільними, тож вважати свободу основним ціннісним орієнтиром, який своєю чергою застосовується до того, як ми повинні обслуговувати нашу глобальну економіку, стає все більше й більше небезпечним для людської сталості на цій планеті[5].

Крім складності соціальних стосунків, люди, незалежно від їхніх традиційних соціальних звичаїв, безпосередньо прив’язані до природних, діючих законів Землі, і відхилення від узгодженості з ними є неминучою перешкодою для нашої сталості, процвітання та охорони здоров’я. Треба пам’ятати, що основні припущення сучасної соціально-економічної системи впродовж довгого часу розвивалися переважно без наукової обізнаності як про наше навколишнє середовище, так і про нас самих[6]. Багато негативних наслідків, спільних для сучасних суспільств, просто не виявлялися в минулому, а тепер саме ця невідповідність систем і продовжує дестабілізувати наш світ в багатьох аспектах.

Тут буде обговорюватися те, як цілісність будь-якої моделі насправді найкраще вимірюється тим, наскільки добре вона узгоджується з відомими, панівними законами природи. Це поняття законів природи не подається тут як щось езотеричне чи метафізичне, а як фундаментально доступне для огляду. Тоді як правдою є те, що наше розуміння законів природи постійно удосконалюється та змінюється з плином часу, певні причинно-наслідкові реалії залишилися і продовжують залишатися як остаточно правдиві. Незаперечним є те, що людський організм має специфічні потреби для виживання, як, наприклад, потреба в їжі, воді та повітрі. Незаперечним є те, що стосується фундаментальних екологічних процесів, які забезпечують екологічну стабільність середовища нашого проживання та які повинні залишатися непорушними в своїх симбіотично-синергетичних зв’язках[7]. Незаперечним є також те, наскільки б комплексним це не було, що людська психіка має, в середньому, основні передбачувані реакції, коли йдеться про стреси навколишнього середовища, а отже і те, внаслідок чого виникають реакції насильства, депресії, зловживання та інші шкідливі проблеми поведінки[8].

Цей науковий, причинно-наслідковий або технічний погляд на економічні відносини зводить всі суттєві фактори до набору вихідних даних та ходу думок, що пов’язані із сучасним розумінням фізичного світу та його природної, відчутної динаміки. Ця логіка бере наукові знання, пов’язані з вивченням людини, а отже, знову ж таки, із загальним характером людських потреб та охорони здоров’я, і поєднує їх з перевіреними законами нашого навколишнього середовища, з яким ми синергетично та симбіотично пов’язані. Складена «з нуля» раціональна модель економічних процесів може бути насправді впроваджена в загальний ужиток без великої потреби в традиціоналізованій за минулі століття економічній теорії[9].

Тут мається на увазі не те, що такі історичні аргументи не мають значення стосовно розуміння культурної еволюції, а радше те, що якщо науковий світогляд буде по-справжньому прийнятий щодо того, що «працює» або «не працює» в стратегії ефективності, що є необхідним у цій шаховій грі людського виживання, то в таких історичних посиланнях буде взагалі дуже мало потреби. На цьому погляді ґрунтується реформістська логіка руху «Zeitgeist», яка буде розглядатися в частині ІІІ цього тексту.

Суть полягає в тому, що ці моменти майже незмінної наукової обізнаності залишаються невизнаними в економічних моделях, які сьогодні є панівними. Тут фактично буде аргументуватись, що ці дві системи не лише непов’язані між собою, вони діаметрально протилежні в багатьох аспектах, з огляду на те, що реалії конкурентної ринкової економіки є насправді «нефіксованими» в цілому, а отже нова система, яка ґрунтується безпосередньо на таких реаліях «законів природи» повинна будуватися з нуля. В цьому есе буде випробовуватись та протиставлятись серія «економічних» міркувань з погляду ринкової системи (ринкової логіки) та цієї згаданої механістичної або «технічної» логіки. В ньому буде відображено, як «ефективність» набуває двох дуже різних значень з кожного з цих поглядів, а також обґрунтовуватись те, що «ринкова ефективність»[10] може бути ефективною лише щодо самої себе і що вона використовує штучні набори правил, які переважно пов’язані з класичною економічною динамікою, що сприяє прибутку та росту, тоді як «технічна ефективність», посилаючись на відомі закони природи, шукає найоптимальніший метод індустріального розвитку, який є можливим, щоб зберегти навколишнє середовище, зменшити відходи та практично забезпечити охорону здоров’я, ґрунтуючись на науковому знанні, яке постійно розвивається[11].

 

Циклічне споживання та економічне зростання

Ринковий капіталізм у своїх основних операціях може бути узагальнений як взаємодія між власниками, працівниками та споживачами. Споживчий попит створює потребу у виробництві через власника (капіталіста), який потім наймає працівників для творення процесу виробництва. Цей цикл по суті бере початок у «попиті», а отже справжнім двигуном ринку є інтерес, можливості й діяльність всіх покупців на ринку. Всі рецесії та депресії[12] є на тому чи іншому рівні наслідком зниження обсягів продажу. Тому найбільш критичною необхідністю для того, щоб підтримувати рівень зайнятості, а отже підтримувати рівень економіки в стані «стабільності» або «росту», є постійне циклічне споживання.

Економічний ріст, який загалом визначається як «посилення здатності економіки виробляти товари та послуги в порівнянні одного періоду часу з іншим періодом»[13] є постійним інтересом будь-якої національної економіки сьогодні і, відповідно, глобальної економіки загалом. Впродовж періоду рецесії часто застосовують багато макроекономічних тактик для того, щоб сприяти позикам, виробництву та споживанню задля підтримання функціонування економіки на певному рівні або, в ідеалі, вище поточного рівня[14]. Економічний цикл, період коливального зростання та спадання, довгий час визнавався характерною рисою ринкової економіки у зв’язку з природою «ринкової дисципліни», або корекцією, яка, за словами теоретиків, частково є природним припливом та відпливом успіхів та невдач у бізнесі[15]. Якщо коротко, то рівень (підвищення чи зниження) споживання – це те, чим створюються періоди економічних циклів зростання чи спадання разом з макроекономічним грошовим регулюванням, яке назагал збільшує чи зменшує легкість ліквідності (часто через процентну ставку) для того, щоб «керувати» цим зростанням та спаданням. Тоді як сучасна монетарна макроекономічна політика не є об’єктом вивчення в даному есе, тут варто зазначити як відступ, що історично не існувало обопільного схвалення економічних циклів зростання та спадання. Періоди зростання грошової маси в обігу (часто через здешевлення кредитів), які зазвичай корелюються з періодами економічного зростання (оскільки в обіг надходить більше грошей), сприймаються громадськістю як національний успіх для суспільства, тоді як періоди спадання розглядаються як політичні помилки. Тому політичні правлячі кола (які хочуть добре виглядати) та головні, впливові ринкові інститути (які захищають корпоративні прибутки) виявляють інтерес до підтримки періодів зростання настільки довго, наскільки це можливо, та борються з усіма формами спадання. Такий підхід є природним для системи цінностей, яка властива капіталізму, оскільки нападам «болю» завжди намагаються перешкоджати, часто в недалекоглядний спосіб. Жодна компанія добровільно не хоче зменшуватись у своїй діяльності, так само, як жодна політична партія за власним бажанням не хоче «виглядати погано», навіть якщо традиційні економічні теорії кажуть нам, що ці періоди спадання є «природними» і що їх потрібно допускати.

Якщо коротко, то постійне збільшення надходження грошей в обіг (тобто збільшення купівельної спроможності та капіталу) в період рецесії врешті-решт призводить до величезного глобального боргу, як державного, так і приватного[16]. Реальність же полягає в тому, що всі гроші входять в оборот через позики, і кожна така позика відбувається із застосуванням боргового відсотка, який до неї прив’язується, відтак позика повинна бути повернена разом з виплатою боргового відсотка, нарахованого на цю позику (банківський прибуток); це означає, що сама природа створення грошей автоматично тягне за собою негативний баланс за замовчуванням. Існуючий борг завжди буде більшим за кількість грошей в обігу[17].

Отже, повертаючись до головного питання, яке стосується потреби у попиті чи споживанні для того, щоб підтримувати функціонування економіки, можна сказати, що такий процес обміну та загальне фокусування на зростанні є в самому центрі ринкового розуміння «ефективності». Неважливо, що виробляється чи який ефект це справляє на стан людини або на земні справи. Все це, знову ж таки, залишається «зовнішніми обставинами». В ролі збірного прикладу такої логіки виступає фондовий ринок, який сам по собі не є чимось більшим, ніж торгівля грішми, а його сьогоднішні численні «деривативи» створюють величезний ВВП та «зростання», що досягається завдяки продажам та прибутку[18].

Проте, такі дії, безперечно, не продукують ніякої реальної, життєпідтримуючої вартості. Система фондового ринку та сьогоднішні масові потужні фінансові інститути є повністю лише допоміжним механізмом реальної, виробничої економіки. Тоді як багато хто сперечається, що ці інвестиційні інститути полегшують бізнес та роботу завдяки застосуванню капіталу, ці дії , знову ж таки, є лише системно доречними в поточній системі (ринковій ефективності) і зовсім недоречними в умовах реального виробництва (технічній ефективності).

Якщо коротко, то коли йдеться про ринкову логіку, то що більший товарообіг або обсяг продажу, то краще, – от такі справи – незалежно від того, що продається: чи це кредит, каміння, «надія» чи коржики. Всі забруднення, випадки марнотратства або інші шкідливі явища є, знову ж таки, «зовнішніми».

До уваги не береться технічна роль фактично існуючих виробничих процесів, стратегія для ефективного розподілу, дизайнерські програми тощо. Вважається, що такі фактори метафізично досягають апогею в найбільшій користі для людей та середовища їхнього проживання просто тому, що це те, що забезпечує «невидима рука» ринку[19].

Однак, прискорення революції в плані створення «більшого з меншого»[20] в індустріальних науках створило нові реалії, в яких розвиток індустріальних технологій змінив на протилежне модель «сукупних матеріальних зусиль» що стосується її ефективності. Логіка, що «більше праці, більше енергії та більше ресурсів» будуть пропорційно приводити до ефективніших результатів, була взята під сумнів. Наслідком все частішого застосування наукових та технічних досягнень стало зменшення витрат енергії, праці та матеріалів для виконання деяких завдань.

Наприклад, тоді як супутникові засоби комунікації сьогодні є інтелектуально складними та втілюють в собі велику кількість еволюційних знань, у фізичній реальності вони є більш простими та ресурсоефективними, порівняно з колишніми засобами комунікацій, які при глобальному застосуванні потребували величезної кількості громіздких матеріалів, таких, наприклад, як важкі мідні проводи разом зі складним, часто ризикованим завданням їх прокладання, що потребувало застосування робочої сили людей. Те, що сьогодні досягається набором маленьких, як правило, глобальних супутників на орбіті є справді вражаючим при порівнянні[21]. Така революція конструкції, яка по суті є тим, що означає справжня економічна (технічна) ефективність, протиставляється циклічному споживанню, економічній моделі, яка ґрунтується на зростанні.

Знову ж таки, намірами ринкової системи є підтримувати та збільшувати рівень товарообігу, оскільки це те, що тримає людей зайнятими та підвищує зайнятість і так зване зростання. Отже, за своєю суттю всі ринкові передумови ефективності ґрунтуються на тактиці забезпечення цього, а отже будь-який фактор, який зменшує потребу в роботі або товарообіг розглядається як «неефективний» з погляду ринку, навіть якщо він може бути дуже ефективним в умовах справжнього визначення самої економіки, яка означає збереження, зменшення витрат та виготовлення більшого з меншого. Якщо ми гіпотетично зменшимо наше глобальне суспільство до одного маленького острова з відносно малою кількістю населення та з дуже обмеженим набором технологій порівняно з тим, що маємо сьогодні, приймаючи те, що природна регенерація землі здатна відновлювати лише певну кількість їжі та предметів виживання, чи було би правильним застосовувати економічну систему, яка намагається посилити, наскільки це можливо, використання та обіг ресурсів острова заради «зростання»? Цілком природно, що за таких умов в моральних уявленнях суспільства розвивалася б етика стратегічного використання та збереження ресурсів. Правильною ідеєю було би зменшувати витрати, а не збільшувати їх, – що, знову ж таки, є справжнім значенням «економіки», – тобто економити.

 

Непотрібна застарілість: конкурентна та запланована

Під час роздумів про застарілість ми часто маємо можливість спостерігати за швидкими технологічними змінами, які відбуваються в сучасному світі. Здається, кожні декілька років наші пристрої зв’язку та опрацювання інформації, тобто комп’ютерні технології, зазнають стрімкого розвитку. Наприклад, «Закон Мура», який по суті вказує на те, як обчислювальна потужність подвоюється кожні 18-24 місяці, поширює своє застосування на інші подібні використання технологій, проливаючи світло на потужні тенденції наукового прогресу загалом[22].

І все ж, коли мова заходить про товарне виробництво, сьогодні є дві форми (можливої) застарілості, які ґрунтуються не на природній еволюції технологічних можливостей, а радше є наслідком (а) вигаданої, конкурентної структури правил ринкової системи, а також (б) ринкової «ефективності», яка стимулює пришвидшення товарообороту та збільшення прибутку.

Першу (а) можна назвати «конкурентною (або внутрішньою) застарілістю». Ця застарілість є наслідком, який логічно випливає з природи конкурентної економіки, оскільки кожна виробнича організація працює над тим, щоб отримати характерні переваги над іншою, знижуючи витрати на виробництво для того, щоб утримати низьку «конкурентоздатну» ціну для споживача. Цей механізм традиційно називають «ефективністю витрат» і його наслідком є продукти, які мають відносно низьку якість на момент їх виробництва. Ця конкурентна необхідність пронизує кожен крок виробництва, що, по суті, веде до зниження технічної ефективності через використання дешевших матеріалів, засобів виробництва та дизайну.

Уявіть собі, гіпотетично, якщо ми взяли б до уваги всі вимоги до матеріалів для, скажімо, створення автомобіля, намагаючись максимізувати його ефективність, міцність та якість стратегічно найбільш оптимізованим методом, заснованим на самих матеріалах, а не на їх вартості[23]. Життєвий цикл автомобіля в такому разі визначався би лише його природним зношуванням, а найбільша увага приділялась би продуманому дизайну атрибутів автомобіля, які будуть підлягати модернізації, коли вийдуть з ладу чи будуть пошкоджені в умовах природного використання.

Результатом стало би виробництво продуктів, що розроблені для тривалого використання, яке, отже, зменшить марнотратство та неминуче підвищить рівень корисності. Можна з упевненістю припустити, що багато хто в сучасному світі вірить, що це саме те, що зараз відбувається при розробці та виробництві товарів, але насправді це не так. Для будь-якої конкуруючої компанії є математично неможливим виробляти стратегічно найкращі товари на ринку з технічного погляду, оскільки механізм «ефективності витрат» гарантує виробництво на рівні нижчому за оптимальний.

Друга форма (b) застарілості відома як «запланована застарілість», і такий метод виробництва забезпечує циклічність споживання, до якого почали виявляти зацікавлення на початку ХХ століття, коли індустріальний розвиток набирав ефективності швидкими темпами, виробляючи кращі товари швидше. Справді, в той момент виникла потреба не лише в тому, щоб підвищити обсяги купівлі населення[24]. Через те, що збільшився життєвий цикл та загальна ефективність товарів, виникла проблема, яка полягала у сповільненні темпів споживання. Знову ж таки, внаслідок цього дуже швидко почало страждати таке явище, як «створення більше з меншого».

Замість того, щоб дозволити визначення життєвого циклу товару його природною здатністю, з логічним природним наміром збільшити його настільки, наскільки це можливо, враховуючи обмежену кількість ресурсів на обмеженій планеті, та проявити природний інтерес до збереження енергії, як матеріальної так і людської, корпорації вирішили, що замість цього було би краще створити свій власний «життєвий цикл» товарів, навмисне перешкоджаючи ефективності для того, щоб відбувалися повторні покупки[25].

У 1930-х роках дехто навіть хотів зробити це легально обов’язковим для всіх галузей виробництва, щоб життєвий цикл визначався не природним станом технологічної здатності, а лише постійною потребою в робочих місцях та посиленням споживання. Фактично найвизначнішим історичним прикладом цього періоду є електричні лампи картелю Phoebus в 1930-х роках: хоч електричні лампи могли працювати близько 25 000 годин, картель змушував кожну компанію обмежувати життя електричних ламп до менш ніж 1000 годин для того, щоб відбувалися повторні покупки[26].

Сьогодні кожен великий виробник будує стратегію обмеження життєвого циклу товару, ґрунтуючись на ринковій моделі циклічного споживання. Наслідком цього є не тільки варте осуду спустошування обмежених ресурсів, а й постійне марнування людської праці та енергії. Якщо не брати до уваги динаміку ринкової економіки, то надзвичайно важко виступати проти потреби в оптимальному проектуванні товарів. На жаль, природа ринкової ефективності за замовчуванням не дозволяє досягти такої технічної ефективності.

  

Власність проти доступу

Традиція приватної власності стала головним елементом сучасної культури з невеликою кількістю фінансових стимулів для застосування системи спільного користування або доступу. Тоді як сьогодні існують деякі приклади спільного користування товарами[27], загальні моральні уявлення про «володіння», а також притаманна самому майну цінність та його інвестиційні характеристики роблять такий підхід для користувача на довгу перспективу більш дорогим, порівняно з безпосередньою купівлею.

З погляду ринкової ефективності, це добре, оскільки що більше товарів купується, то краще. Загалом кажучи, якщо 100 осіб бажають мати свій власний автомобіль, то продаж цих 100 автомобілів є більш «ефективним» для ринку, ніж якби ці 100 осіб ділили між собою 20 автомобілів в системі стратегічно спроектованого доступу, що дозволяє їх використання, ґрунтуючись на часі фактичного користування.

Якщо ми проаналізуємо модель фактичного використання будь-якого середньостатистичного товару, то побачимо, що багато видів продукції використовуються лише періодично. Транспортні засоби, оздоровче устаткування, будівельне обладнання та багато інших типів товарів, якими зазвичай користуються з відносно великими інтервалами часу, роблять володіння ними не лише до якоїсь міри незручним, враховуючи потребу ці речі зберігати у себе, але також неефективним у контексті справжньої економічної цілісності, яка постійно намагається зменшити марнотратство.

Щороку незліченна кількість книг в усьому світі береться з бібліотек фактично задарма, і потім повертаються, не лише зберігаючи величезну кількість матеріальних ресурсів впродовж довгого часу, але й полегшуючи доступ до знань для тих, хто інакше не міг би їх отримати. Знову ж таки, така практика є рідкісним винятком в сучасному світі, який керується ринковою ефективністю, оскільки очевидним є те, що для ринку є невигідним, щоб щось ставало доступним без прямої купівлі на персональному рівні[28].

І все ж, давайте гіпотетично розширимо цю ідею обміну знаннями до спільного користування (дозволеного доступу) матеріальними благами. З погляду ринкової ефективності, це було б украй неефективним. Тоді як у капіталістичній моделі прибуток все ще міг би створюватися через надання людям у позику деяких речей на підставі їхніх потреб, він був би вкрай непропорційним порівняно з показниками прибутку та споживання в суспільстві, яке ґрунтується на окремому, персональному володінні будь-яким товаром.

Проте з іншого боку, технічна ефективність була би вищою. Тут не лише треба буде використовувати менше ресурсів (а також менше робочої сили), оскільки потрібно буде виробляти меншу кількість кожного товару, щоб задовольнити термін його використання всіма громадянами, але й доступність таких товарів може дуже легко поширитись на тих багатьох, хто інакше не мав би можливості дозволити собі насамперед їх купівлю, а тільки «орендну» плату (якщо все ще припускати наявність ринкової системи). У зв’язку з цим технічна ефективність має два рівні – екологічний та соціальний. З екологічного погляду, відбувається різке скорочення використання ресурсів; з соціального погляду (при рівних умовах), відбувається збільшення рівня доступу до таких товарів.

Отже, з погляду технічної ефективності, жертвуючи ринковою ефективністю, суспільство, орієнтоване на спільний доступ, а не на універсальну власність, стало би надзвичайно стійкішим та мало би більше переваг. Звісно, така практика кидає виклик деяким глибоким цінністним орієнтирам, засвоєним в сьогоднішній «власницькій» культурі[29].

 

Конкуренція проти співпраці

Впродовж сторіч ведуться дебати щодо того, яку культуру повинно сповідувати суспільство – конкуренції чи співпраці, – припускаючи, що людська природа назагал схиляється до конкуренції[30]. Сьогодні економісти переважно обговорюють конкуренцію як необхідний стимул для продовження інновацій[31], що, як правило, також містить в собі припущення, що для всіх просто не вистачить місця на цій планеті, а отже немає іншого вибору, крім як боротись один з одним, і що неминуче мають бути ті, хто програє[32]. Беручи до уваги такі припущення, нам потрібно вивчити тематичний контекст протистояння ринкової ефективності технічній в тому, що стосується їхніх вигід та/або наслідків.

Є два основні підходи до розгляду цього питання: перший (а) – як конкуренція впливає на саме індустріальне виробництво; другий (б) – як вона фактично впливає на інновації або на розвиток креативності.

(а) Якщо ми будемо досліджувати схему промислового виробництва сьогодні, ми побачимо складну глобальну систему взаємодій та переміщення ресурсів, компонентів і товарів, яке відбувається від однієї точки розміщення до іншої з різною виробничою метою або з метою розподілу на постійній основі. Бізнес, в переслідуванні гонитві за прибутком та ефективністю витрат, постійно шукає недорогу працю, обладнання та виробничі потужності для того, щоб залишатися конкурентоздатним на ринку. Це може набувати форми місцевого залучення праці іммігрантів з мінімальною зарплатою, поганих умов праці на виробничих потужностях за кордоном, невисокої прибутковості фабрик, які функціонують в межах країни і таке інше.

Головним моментом є те, що з погляду ринкової ефективності, відношення витрат до прибутку – це все, що має значення, навіть якщо у фактичному акті цього глобального процесу буде використана непропорційно марнотратна кількість палива, транспортних ресурсів, робочої сили та інше[33]. Поняття «проксимальної ефективності», яке в цьому випадку означає ефективність, що визначається відстанню між промисловим виробництвом та точками розподілу, не береться до уваги, а сьогоднішня практика глобалізації займається марним переміщенням великої кількості ресурсів по всьому світу, майже повністю виходячи з інтересів збереження грошей, а не оптимальної, технічної ефективності.

Таке ігнорування важливості «проксимальної ефективності» у виробничій діяльності, незалежно від того, чи вона внутрішня чи міжнародна, є джерелом реального великого марнотратства. Сьогодні промислове виробництво є майже повністю міжнародним, особливо в епоху технологій. Тож рівень необхідності цього, з технічного погляду, є невисоким, в кращому випадку.

Тоді як сільськогосподарське виробництво історично є регіональним, враховуючи схильність деяких регіонів виробляти певні типи товарів, або, можливо, більшу екологічну сприятливість для їх вирощування, такі проблеми відносно рідко виникають при виробництві більшості промислових товарів, не беручи при цьому до уваги наявні на сьогодні різноманітні технічні можливості для подолання таких регіональних вимог[34].

«Локалізація», яка означає навмисне зменшення відстані між всіма перехресними аспектами виробництва та розподілу, є технічно найефективнішим способом функціонування суспільства, беручи до уваги очевидні винятки, як, наприклад, те, що видобуток мінералів повинен відбуватися на місці їхнього походження в надрах землі і т.д. Легко побачити, особливо що стосується сучасних технічних можливостей, які нині залишаються незастосовуваними, як величезна кількість товарів для життєзабезпечення може створюватися в безпосередній близькості від місця, де вони мають бути використані.

Як буде детально описано в Частині ІІІ цього тексту, технічно ефективним є хід думок, що стосується застосування близькості, коли йдеться про видобування, виробництво, розподіл, переробку чи знищення відходів. Кінцевим результатом цього стало би збереження величезної кількості ресурсів та людської енергії – збереження виробничих потужностей, які, фактично, можна перенести при потребі на інші прогресивні проекти, замість того, щоб розтринькувати їх через марнотратство сьогоднішньої ринкової моделі[35].

Останнім зауваженням щодо того, як конкурентні обмеження технічної ефективності промислового виробництва посилюють марнотратство, є реалії «різноманітності» товарів, що становить іншу проблему. Тоді як виробництво конкуруючих компаній зазвичай орієнтується на історичні статистичні дані, які стосуються їхньої «частки ринку» й того, як багато товарів вони в середньому можуть продавати в якомусь регіоні, сам факт численної кількості корпорацій, які працюють у сфері виробництва того ж товару, виробляючи майже ідентичні продукти лише з незначними варіаціями, тільки розширює список джерел непотрібного марнотратства.

Крім того, як буде описано в наступному підрозділі, ідея щодо того, наприклад, що численні компанії, які виробляють мобільні телефони, конкурують одна з одною за частку ринку шляхом простого урізноманітнення дизайну, створюючи внаслідок цього відносну неефективність при розробці товару, зумовлену різними стратегіями досягнення ефективності витрат у поєднанні з загальною відсутністю сумісності компонентів, враховуючи фінансові вигоди від просування власних запатентованих стандартів та системи сумісності, створює іншу комплексну мережу неефективності[36].

Очевидно, що з погляду технічної ефективності, одна компанія з комплектування мобільних телефонів, яка працювала б над виробництвом стратегічно найкращого, найбільш адаптивного, універсально сумісного дизайну, була б не лише більш ощадливою щодо екології, вона б також значно полегшила та зробила ефективнішим їх використання, оскільки проблема пошуку відповідних запчастин для ремонту та проблема сумісності були би значно зменшені.

І все ж часто наводиться аргумент, що прагнення конкуренції та видозміни продуктів, яке виникає в зв’язку з пошуком комерційними компаніями частки ринку, є способом подати громадськості нові ідеї. Однак, цього можна було б досягти застосуванням системи прямого, масового зворотного зв’язку від громадськості щодо того, чого вони потребують, разом з новою інформаційною кампанією з приводу того, що на даний момент є можливим, враховуючи емпіричну еволюцію технологічного прогресу.

(б) Друга проблема, як зазначалося, пов’язана з тим, як конкуренція впливає на інновації або сам креативний розвиток. Тоді як сьогодні все ще існують припущення, що різниця в оплаті праці за відповідний вклад в роботу мотивує інших людей шукати таку ж винагороду, що є також поширеним виправданням існування «класів», сучасні соціологічні дослідження виявляють безліч даних, які цьому суперечать[37]. Ідея, що людей мотивує потреба «перемогти» інших шляхом, наприклад, отримання більшої, ніж у інших, матеріально-фінансової винагороди, не має надійних підтверджень поза інтуїтивним поглядом, породженим існуючими, надзвичайно конкурентними, дефіцитними ринковими умовами, в яких сьогодні структурно перебуває людство.

Однак, знову ж таки, соціологічні дебати можна залишити осторонь, оскільки тут йдеться про те, як конкуренція безпосередньо пов’язана з ринковою та технічною ефективністю. Якщо коротко, то конкурентна система вдається до секретності, коли йдеться про бізнес-ідеї, часто і повсюдно перешкоджаючи відкритому потоку знань. Використання патентів та права власності або «комерційні таємниці» увічнюють не розвиток інновацій, як багато захисників конкурентного ринку вважають, а їх сповільнення.

Надзвичайно цікаво порозмірковувати над тим, що собою являють знання, як вони генеруються та наскільки дивно звучить, коли хтось свідомо претендує на «володіння» якоюсь ідеєю чи винаходом. Ніколи в історії людства жодна окрема особа не породила ідеї, яка б не була періодично породжувана багатьма людьми до неї. Історичне накопичення знань є соціальним процесом, а отже будь-які претензії людини чи корпорації на володіння ідеєю є насправді хибними. Поширеним напівекономічним терміном, який сьогодні часто застосовується, є «узуфрукт», що означає «законне право користування й володіння результатами чи вигодами чого-небудь, що належить іншим»[38]. Однак насправді всі властивості кожної ідеї, що існує сьогодні, існувала в минулому і завжди існуватиме в майбутньому, мають, без сумніву, явно соціальне, а не персональне походження.

Стає очевидним, що поняття інтелектуальної власності, під яким мається на увазі володіння думками та ідеями, проявлялося впродовж довгого періоду історії людства, де креативність пов’язувалась з чиїмось особистим виживанням. В економічній системі, де ідеї людей мають властивість персонально для них генерувати прибуток, ідея такого володіння стає надзвичайно значущою. Врешті-решт, якщо ви «винаходите» щось в сучасній системі, що можна продати, а отже що може допомогти вашому персональному економічному виживанню, то було б занадто неефективно, в ринковому сенсі цього слова, дозволити, щоб ця ідея стала «відкритою», оскільки інші люди, які також прагнуть виживання, ймовірно, дуже швидко скористаються цим винаходом для свого власного фінансового використання.

Також легко побачити, як таке явище, як «его», робиться очевидним навколо ідеї інтелектуальної власності як блага, оскільки основна винагорода в такій системі постійно має психологічний зв’язок з персональним почуттям власної гідності. Якщо особа «винаходить» щось, реєструє це як свою інтелектуальну власність, використовує це для отримання прибутку, а потім маніфестує величезний будинок і надмірний достаток, то його чи її «статус» як людської істоти традиційно підвищується, відповідно до стандартів, встановлених культурою, а отже він чи вона розглядаються як «успішні».

Однак, якщо ми поміркуємо про це загалом, поширення знань не має ніякого негативного ракурсу поза межами економічних умов володіння задля отримання прибутку. Ми нічого не втрачаємо, і, насправді, ми надзвичайно багато змогли б досягти в соціальному плані завдяки обміну інформацією. Повертаючись до попереднього прикладу в цьому есе – про конкуруючі компанії, які виробляють мобільні телефони, ми можемо помітити, що в межах нарад керівництва компанії, де маркетологи, дизайнери та інженери часто обмірковують, як загалом покращити свій продукт, спільне використання їхніх ідей набуває надважливого значення.

Однак, уявіть собі, якби принцип таких зустрічей поширився одразу на всі компанії з виробництва мобільних телефонів, де вони могли б не лише позбутися свого надуманого, малопродуктивного «ринкового» погляду, зосередженого на отриманні частки ринку своїх конкурентів (як, наприклад, на комплексі естетичних хитромудрих прийомів), а й разом працювати над створенням спільного «найкращого» продукту. Якщо ми підемо ще далі, то що, якби усі проекти були «суспільним надбанням» у тому сенсі, що будь-хто в світі, хто зацікавлений допомогти в удосконаленні ідеї, мав би таку змогу?

Принципові схеми конструкції мобільного телефону могли би бути оприлюднені в системі технічної взаємодії, де люди з різних куточків світу могли б допомагати з розробкою технічної ефективності та корисності, якщо б вони мали відповідні здібності. Хоча це все абстрактний гіпотетичний приклад, очевидним є те, що результат такого відкритого підходу до спільного користування інформацією міг би сприяти вибуху креативності та продуктивності, якого ми ніколи раніше не бачили. Як буде обговорюватися в Частині ІІІ, скасування грошово-ринкової системи є вирішальним для досягнення такої продуктивності.

 

Праця задля прибутку

В основі ринкової системи лежить продаж людської праці як товару. В багатьох аспектах здатність ринку забезпечувати зайнятість населення стала мірилом його цілісності. Проте, розвиток «механізації», або автоматизації людської праці, з плином часу все більше посилює свій вплив[39]. Історично застосування машинних технологій в роботі розглядалось як питання не лише соціального, а й «економічного» прогресу в ринковому розумінні, в основному завдяки підвищенню продуктивності.

Основним припущенням є те, що механізація (або, в ширшому сенсі, технологічні інновації) сприяє розвиткові промисловості і, отже, неминучим є перерозподіл витісненої машинами праці в нові сектори, які постійно розвиваються. Це є поширеним аргументом[40]. З історичного погляду можна сказати, що є деяка правда в тому, що зменшення застосування людської робочої сили в одному секторі, як у випадку з автоматизацією в сільському господарстві на Заході, сприяла до якоїсь міри розвиткові інших секторів зайнятості, як, наприклад, сектора нинішньої сфери послуг. Однак припущення, що технологічні інновації будуть створювати нові форми зайнятості, пов’язані з тими, які будуть ними заміщені, створюючи таким чином рівновагу, насправді дуже складно захищати, якщо брати до уваги темпи зміни інновацій у поєднанні з ціною збереження інтересів бізнесу[41].

Що стосується останнього, то «роль» механізації з погляду ринкової ефективності полягає майже виключно в сприянні «ефективності витрат». Робототехніка в наші дні набагато перевищує фізичні можливості середньостатистичної людини, а її стрімко прогресуючі розрахункові процеси продовжують і далі значною мірою перевищувати людське мислення. Результатом цього стала можливість індустрії залучати машини, які безумовно мають вищу виробничу продуктивність порівняно з людською працею, що поєднується з надзвичайно помітним фінансовим стимулом в плані зменшення відповідальності для власників бізнесу у багатьох аспектах. Тоді як машини можуть потребувати обслуговування, їм не потрібне медичне страхування, страхування з безробіття, відпустки, захист профспілок та багато інших атрибутів, які сьогодні є поширеними стосовно зайнятості людей. Тому, в межах вузької логіки, яка властива гонитві за прибутком, для бізнесу природним є постійне прагнення до автоматизації, враховуючи довготермінові вигоди від цього, а отже й ринкову ефективність.

Що стосується припущення, що зрештою завжди буде встановлюватись рівновага між новими робочими професіями та витісненою через технологічні інновації робочою силою, то тут проблема полягає в тому, що темпи технологічного розвитку набагато перевищують темпи створення нових робочих місць[42]. Ця проблема є унікальною, оскільки вона також припускає, що людське суспільство буде завжди відчувати нестачу нових професій для зайнятості. Саме тут потрібно звернути увагу на питання культурних цінностей. Враховуючи, що наші сьогоднішні соціологічні умови вимагають зайнятості людей, що є основою ринкової стабільності, ринкова ефективність, етика «роботи» та пов’язані з нею асоціації увічнили примус, тоді як актуальна функція професії – її справжня корисність – стає все менш важливою порівняно із самим актом праці[43].

Так само як ринкова ефективність загалом не бере до уваги, що насправді купують і продають, доки все це підтримує циклічне споживання на прийнятному рівні, роль, яку має сьогодні праця у виробництві, є однаковою мірою довільною з погляду ринку. Теоретично ми могли би уявити світ, де людям платять за роботу на, як їх можна назвати, «безглуздих» посадах, коли йдеться про корисність, створюючи таким чином високий рівень ВВП без фактично справжнього соціального вкладу. Насправді, навіть сьогодні ми можемо відійти назад і запитати себе, якою дійсно є роль багатьох інститутів, і, можливо, ми дійдемо висновку, що вони служать лише для підтримки обігу грошей, а не для того, щоб створити або насправді внести щось відчутне на користь суспільства.

Це складні філософські питання, оскільки вони кидають виклик панівним традиційним моральним уявленням і самій природі того, що насправді означає «прогрес» в багатьох аспектах. Для прикладу варто розглянути наступну розумову вправу. Уявіть, якщо б ми повернули нашу соціальну систему назад у XVI століття, де про багато сучасних (властивих XXI століттю) технологічних реалій навіть і не чули. Населення тієї епохи, цілком природно, мало очікування стосовно того, що є технічно можливим, і ці очікування були набагато нижчими, ніж те, що загалом сприймається як можливе сьогодні.

Якщо це суспільство змогло дуже швидко знайти застосування велетенському технологічному потенціалу сучасної епохи, немає ніяких сумнівів, що практично все, що пов’язано з основами виживання населення може бути автоматизовано. Але тут постає питання, що вони тепер робитимуть зі своєю новоявленою свободою? Що стане в центрі їхньої життєвої культури якщо усунути основну необхідність обтяжливої роботи задля фундаментального виживання? Чи будуть вони винаходити нові види роботи просто тому, що мають змогу це робити? Чи піднімуться вони на вищий рівень, зберігаючи та втілюючи цю нову свободу, змінюючи саму соціальну систему та видаляючи з неї обов’язкову в минулому вимогу «роботи заради доходу»? Ці питання сягають суті того, що насправді являє собою прогрес і персональні чи соціальні цілі та успіх.

І все-таки домінуючою культурною цінністю на сьогодні є те, що «заробляння на життя» та застосування механізації, в сенсі ринкової ефективності, є насправді палицею на два кінці. Тоді як для механізації характерною є ефективність витрат, а отже і загальне підвищення прибутку власників бізнесу завдяки скороченню їхніх витрат, витіснення людської робочої сили, відоме сьогодні як «технологічне безробіття», насправді працює проти ринкової ефективності в тому сенсі, що ці безробітні працівники тепер не зможуть робити свій вклад в необхідне циклічне споживання, яке живить економіку, оскільки вони втрачають свою купівельну спроможність як «споживачі».

Це протиріччя в межах капіталістичної моделі є унікальним. З погляду ринкової ефективності, механізація створює як позитивні, так і негативні наслідки в цьому плані, і коли ми розуміємо, що рівень технологічного розвитку, по всій ймовірності, буде витісняти людей набагато швидше, ніж будуть створюватися нові сектори зайнятості, механізація як перешкоджаючий фактор капіталізму стає все очевиднішою. Загалом вона знижує ринкову ефективність за таких обставин.

Проте, з іншого боку, з погляду технічної ефективності ми вкотре бачимо значні покращення та неосяжні можливості на багатьох рівнях. Виробничі потужності, які уможливлюються її застосуванням, ясно показують значне зростання ефективності стосовно не лише ефекту промислового виробництва, але й загального підвищення ефективності самих товарів через розширення точності та працездатності, властивих такому виробництву. Також застосування нового рівня виробничої ефективності є тим, що допомагає досягти такого рівня задоволення потреб населення планети, який раніше ніколи не був можливим. Легко побачити, що без втручання ринкової логіки в ці нові технічні потужності, що невідворотно перешкоджає розкриттю їх потенціалу, це може означати можливість створення «достатку» найнеобхідніших товарів життєзабезпечення для населення цілого світу[44].

 

Дефіцит проти достатку

«Попит і пропозиція» є загальноприйнятим ринковим співвідношенням, яке частково відображає як вартість ресурсу або товару співвідноситься з тим, наскільки він доступний і в якій кількості. Наприклад, діаманти з кількісного погляду розглядаються як рідкісні, а отже мають вищу вартість ніж вода, яку загалом можна знайти в достатку на планеті. Так само деякі людські вироби, якщо вони створені в невеликій кількості, також є об’єктом такої динаміки, навіть якщо сприйняття рідкісності суб’єктивне. Так, наприклад, знаменитий художник за продаж єдиного живописного полотна може отримати набагато більше, ніж його фактична ресурсна вартість[45].

З погляду ринкової ефективності, загальний дефіцит є загалом хорошим явищем. Тоді як надмірний дефіцит є насправді дестабілізуючим як для промисловості, так і для економіки загалом («недостача»); найоптимальнішим станом, в межах якого може існувати ринкова система, є відповідний вид збалансованого дефіцитного тиску, що означає гарантію попиту на виробництво та продаж. Знову ж таки, життєві потреби людей не беруться до уваги у цьому рівнянні.

Задоволення людських потреб у вигляді їжі, житла, низькостресового середовища для психічного здоров’я та іншого є зовсім «зовнішнім» тут, і не має прямого зв’язку з ринковою ефективністю. Задоволення людських потреб в прямому сенсі, знову таки, є неефективним, виходячи з ринкової логіки, оскільки воно усуває тиск дефіциту, що живить циклічне споживання. Іншими словами, для того, щоб підживлювати цей тиск попиту, існує потреба в дисбалансі, і цей дисбаланс може проявлятися в багатьох формах. Борг, наприклад, є формою нав’язаного дефіциту, що ставить людину в становище, в якому вона часто змушена погоджуватись на роботу, яка за своєю природою є більш «експлуататорською», – це означає, що винагорода цієї людини (зазвичай у вигляді зарплати) значною мірою є непропорційною до того, що необхідно, щоб підтримувати здоровий спосіб життя в її умовах. У зв’язку з цим боргова система сприяє певним формам ринкової ефективності, тому що вона є вигідною для роботодавців, оскільки збільшення рівня приватних боргів цілком природно надає можливість знижувати рівень зарплат (ефективність витрат).

Що більше боргу мають люди, то ймовірніше, що вони будуть погоджуватись на роботу з низьким рівнем зарплати, а отже, це буде створювати більше прибутку для власників бізнесу. Фактично та сама логіка може застосовуватись до використання неконтрольованої законом праці на «потогінному виробництві» в країнах третього світу, яку часто «експлуатують» західні компанії. Надмірна кількість робочих годин у поєднанні із сумнозвісними низькими зарплатами є загальнопоширеним явищем – при цьому ці люди буквально не мають іншого вибору, щоб вижити в своєму регіоні, часто через борги, що є наслідком суворих заходів[46].

Насправді регулювання випуску грошей повністю ґрунтується на загальному дефіциті, оскільки, як вже зазначалося раніше, всі гроші сьогодні створюються з боргів, і такі боргові гроші продаються на ринку як товар через «позики», з додаванням кредитного відсотка, який створює прибуток для банків. При цьому сама надбавка «кредитного відсотка», яка створює банківський прибуток, не надходить в обіг разом з грошовою масою. Наприклад, якщо якась особа бере позику 100 доларів і повинна заплатити 5% кредитної ставки, це означає, що ця особа повинна повернути назад 105 доларів. Але в економіці, де гроші створюються через позики, що є реальністю, в грошовий обіг надходить лише «сума основного боргу» ($100), а «борговий відсоток» ($5) в грошовий обіг не надходить.

Тому розмір створеного боргу завжди буде більшим за кількість грошей, що існують в обороті і які є необхідними для виплати цього боргу. Крім того, оскільки бідні верстви населення загалом беруть більше позик, щоб заплатити за будинок, машину і таке інше, в порівнянні з багатими, які мають позитивне фінансове сальдо, то весь борговий тиск має тенденцію до падіння на нижчі класи, що створює нездоланні проблеми з боргами, а отже залишає дуже мало вибору. В цій моделі банкрутство, наприклад, не є наслідком якогось поганого ведення бізнесу – воно є невідворотним наслідком – це як грати в гру «хто перший сяде на стілець»[47].

Отже, повертаючись до головного питання, можна сказати, що реалії дефіциту в сучасній економічній системі є джерелом високої ефективності в ринковому сенсі, тому що, якщо потреби людей будуть задовольнятися, або якщо люди зможуть задовольняти свої потреби без зовнішнього тиску нездоланного боргу, який продовжує підтримувати відсутність рівноваги – циклічне споживання, прибуток та приріст від цього постраждають. Наскільки підступним би це не здавалося для нашої інтуїції і всього людства, але реальністю є те, що такі позбавлення людей є насправді позитивною передумовою для роботи ринку.

Немає потреби говорити, що з погляду технічної ефективності, розглядаючи людські створіння як біохімічні машини з універсальними основними потребами в харчуванні, стабільності та іншими психологічно-соціологічними вимогами, які за відсутності їх задоволення можуть призвести як до фізичних, так і до психічних хвороб, ми повинні визнати, що людський та соціальний добробут розходяться з такою «логікою ринку»[48].

Як останній аргумент в цьому питанні можна сказати, що ринок постійно потребує проблем для обслуговування. Фактично, можна стверджувати, що технічна неефективність є двигуном ринкової ефективності. Ринок не шукає вирішення проблем, оскільки це позбавляє його прибутків, а отже означає втрату грошового доходу та руху. Наслідком цього є, зокрема, посилення спотворених стимулів до увічнення або навіть створення проблем загалом. Ще століття назад ідея продажу питної води в пляшках здалася б дивною, враховуючи, що загалом незабрудненої води було достатньо. В наші дні постачання питної води є індустрією, яка щорічно отримує багато мільйонів доларів прибутку, головним чином через проблему забруднення води внаслідок невідповідальної практики виробництва[49]. Прибуток та робочі місця нині пов’язані з реаліями технічної неефективності, які стосуються забруднення та знищення ресурсів, і які своєю чергою, знову ж таки, підвищують економічну ефективність ринку, потрібну для підтримки циклічного споживання.

 

Висновок

Ринкова ефективність, загалом кажучи, проявляється на макро- та мікрорівнях. В макроекономічних масштабах все, що посилює об’єм продажів, ріст або споживання, незалежно від того, чи дійсно є на це попит або від того, що саме продається та купується, розглядається як ефективне в цьому контексті. На мікрорівні така ефективність набуває форми створення умов, які підвищують прибуток та зменшують витрати («ефективність витрат») з боку бізнесу.

Така «ефективність», властива капіталізму, працює без урахування соціальних чи екологічних витрат, які виникають внаслідок процесу циклічного споживання та постійного прагнення прибутку, а світ, який ви бачите навколо, – сповнений екологічного безладу, людських втрат і загальної соціальної та екологічної нестабільності, – є результатом всього цього. З іншого боку, технічна ефективність, яку можна охарактеризувати як, фактично, перешкоду ринковій ефективності, намагається зберегти навколишнє середовище, людське здоров’я, а також підтримати баланс у природі. Зниження втрат, вирішення проблем та узгодженість із законами природи є логікою здорового глузду, яка при цьому втілюється.

На жаль, мусимо визнати, що сьогодні ми маємо дві протилежні системи економіки, які працюють одночасно, – тобто, фактично, вони працюють одна проти одної. Ринкова система втілює застарілу, традиціоналізовану логіку й абсолютно не синхронізується з природною (технічною) економікою, яка на сьогодні існує. Наслідком цього є величезний дисонанс та дисбаланс разом з постійно мутуючими проблемами та негативними наслідками для людського виду. Зрозуміло, яка система «переможе» в цій битві. Природа буде зберігатися зі своїми природними законами, незалежно від того, наскільки ми теоретизували те чи інше рішення, яке стосується способу, за яким ми за традицією організувалися на цій планеті.

Природу не хвилюють наші численні ідеї грошової економіки, її теорії «вартості», ускладнені фінансові моделі чи докладні рівняння, пов’язані з нашим розумінням того, як і чому виявляється відповідна поведінка людини. Технічні реалії прості: або ти вивчаєш, адаптуєшся та рівняєшся на панівні закони природи, або страждаєш від наслідків. Безглуздо думати, що людський вид, враховуючи його еволюцію в межах одних і тих самих законів природи, з якими і повинна збігатися його економічна практика (та цінності), був би несумісним з такими законами. На сьогодні це всього лише питання зрілості та усвідомленості.

І як останній аргумент, який загалом потребує окремого обговорення, можна сказати, що в ХХІ столітті з’явилася тенденція зростання та загострення екологічних проблем, що вимагає пошуку того, що можна назвати «зеленою економікою». Дехто навіть ділить такий економічний підхід на сектори, які передбачають використання поновлюваних джерел енергії, еко-будинки, екологічно чистий транспорт та інші категорії, на яких варто зосереджувати увагу[50]. Слід зауважити, що таке розуміння та застосування взагалі пов’язується з перспективою технічного чи наукового усвідомлення, яке обговорювалося в цьому есе.

На жаль, якими позитивними не були б наміри цих нових організацій та такого бізнес-планування, неефективність, властива капіталістичній моделі економіки – з усіма її потребами в деяких формах вигаданої «ефективності» для того, щоб саму себе підтримувати, – буде відразу ж псувати і сильно обмежувати такі спроби, що пояснює, чому такі підходи технічної ефективності все ще не були застосовані. Сумна реальність така, що тоді як деякі покращення можуть бути зроблені, такий прогрес буде все більше обмеженим до певного рівня, оскільки, як описувалося раніше, сама структурна основа функціонування ринкового капіталізму активно протистоїть тій ефективності, яка розглядається з погляду законів природи. Єдине логічне рішення – знову переглянути всю цю структуру, щоб зрозуміти, чи сприяє вона реальній ефективності, підвищенню добробуту та вирішенню проблем у далекій перспективі.




[1] Джерело: Operating Manual for Spaceship Earth, R. Buckminster Fuller, 1968, Chapter 6.

[2] Людвіг фон Мізес у своїй відомій роботі «Економічні обчислення в соціалістичному господарстві» (англ. «Economic Calculation In The Socialist Commonwealth») намагається довести, що «ціновий механізм» – це єдиний можливий спосіб зрозуміти, як «ефективно» створювати та управляти товарами в економіці. Така критика будь-якого виду «планової» системи служить для багатьох священним текстом, що використовується для захисту капіталістичної системи. Це питання буде докладніше розглядатися в Частині ІІІ.

[3] Джерело: An Inquiry into the Nature and Causes of the Wealth of Nations, Adam Smith, 1776, par. IV.9.51.

[4] Класичним текстом, який є основою для таких побоювань, була книга Фрідріха фон Гайєка «Шлях до кріпацтва». «Людська природа» розглядалася там з досить очевидним підтекстом, істотно підтвердженим історичними тенденціями тоталітаризму, з яким, як вважається, пов’язана командна чи планова економіка.

[5] Джерело: «A Safe Operating Space for Humanity», Nature, 461, 472-475, 24 September 2009, doi:10.1038/461472a;

[6] В той час як деякі історики часто відносять зародження наукового методу до часів Стародавньої Греції, виявляється, що Ренесанс, який почався близько XVI століття, є головним періодом наукових відкриттів та розвитку. Дехто сьогодні розглядає Галілео Галілея (1564-1642) як «батька» сучасної науки. Тим не менше, поява такого розуміння дуже мало поширювалася на економічні реалії.

[7] Руйнування процесів екосистеми людськими діями проявляється у дуже чітких негативних наслідках. Забруднення, вирубування лісів, втрата біорізноманіття та багато інших загальних характеристик сучасного стану світу сьогодні є відображенням глибокої невпорядкованості з незмінними симбіотичними та синергетичними реаліями нашого навколишнього середовища, з якими ми всі пов’язані. Джерело: http://www.globalchange.umich.edu/globalchange1/current/lectures/kling/ecosystem/ecosystem.html

[8] Див. есе «Визначення охорони здоров’я».

[9] Див. есе «Історія економіки».

[10] Використання терміна «ринкова ефективність» тут не варто плутати з іншими історичними значеннями. В цьому есе це поняття набуває нового значення. Традиційне визначення цього терміна Ви можете знайти тут: http://www.investopedia.com/articles/02/101502.asp#axzz2H9lWlQwR

[11] Термін «економіка» грецькою [Oikonomia] означає «управління домашнім господарством – заощадливість»: від цього з’явилося слово «е-кон-о-мити» тобто «збільшувати ефективність».

[12] Рецесія зазвичай визначається як «значний занепад економічної активності, поширений у всій економіці» (http://www.investopedia.com/ask/answers/08/cause-of-recession.asp#axzz2HzEmQsvq)

[13] Визначення «економічного зростання»:

http://www.investopedia.com/terms/e/economicgrowth.asp#axzz2H9lWlQwR

[14] Загальною реакцією центральних банків впродовж періоду рецесії є посилення «ліквідності» в економіці. Ліквідність – це просто сума капіталу, яка є доступною для інвестування та витрат. Федеральний резерв, центральний банк Сполучених Штатів типово керує ліквідністю через врегулювання відсоткової ставки.

[15] «Економічний цикл» зазвичай розглядається в п’яти стадіях: зростання (розширення), пік, рецесія (спад), дно та відновлення (http://www.investopedia.com/terms/b/businesscycle.asp#axzz2IGANj1hr)

[16] Відповідно до звіту Всесвітнього економічного форуму 2010 року, всесвітній кредит (або, по суті, борг) подвоївся з $57 трильйонів до $109 трильйонів з 2000 по 2010 рік. Також прогнозується збільшення всесвітнього кредиту (боргу) до $210 трильйонів до 2020 року.

(http://www.weforum.org/reports/sustainable-credit-report-2011).

[17] Згідно з даними Федерального резерву, в 2009 році загальний борг США (державний та приватний) дорівнював близько $51 трильйона.

(https://www.federalreserve.gov/datadownload/Download.aspx?rel=Z1&series=654245a7abac051cc4a9060c911e1fa4&filetype=csv&label=include&layout=seriescolumn&from=01/01/1945&to=12/31/2010)

Якщо ми порівняємо ці дані з грошовою масою, що є в обігу, розрахованою за грошовим агрегатом M3, який є найширшим виміром, то побачимо, що на грудень 2012 року вона дорівнювала близько $15 трильйонів* (http://www.shadowstats.com/charts/monetary-base-money-supply).

*Примітка: звіти США щодо показника M3 припинилися. І все ж, його величину можна екстраполювати на підставі виміру його складових.

[18] Наприклад, у США індустрія «венчурного капіталу», яка, по суті, інвестує гроші в новий бізнес, дорівнювала 21% ВВП на 2010 рік

(http://www.nvca.org/index.php?option=com_content&view=article&id=255&Itemid=103).

Згідно зі статтею 2012 року в журналі «The New Republic», «на сьогодні сукупна кількість активів шести найбільших банків у нашій економіці на 63% перевищує ВВП»

(http://www.tnr.com/article/politics/shooting-banks#).

[19] Див. есе «Історія економіки», де обговорюється поняття «невидимої руки» Адама Сміта.

[20] Заради історичної довідки варто зазначити, що Р. Бакмінстер Фуллер використовував цю фразу («більше з меншого»), обмірковуючи цей феномен у своїй роботі «Технічне керівництво для космічного корабля «Земля» 1968 року.

[21] Відомий у 1940-х комп’ютер ENIAC містив 17 468 електровакуумних ламп, а також 70 000 резисторів, 10 000 конденсаторів, 1500 реле, 6 000 ручних перемикачів та 5 мільйонів спаяних з’єднань. Він займав 1800 квадратних футів підлоги, важив 30 тонн і споживав 160 кВт/годин електроенергії. Коштував він близько 6 мільйонів доларів за сучасними мірками. Сьогодні дешевий мобільний телефон, який поміщається в кишені, робить підрахунки набагато швидше, ніж ENIAC

(http://inventors.about.com/od/estartinventions/a/Eniac.htm).

[22] Джерело: The Law of Accelerating Returns, Ray Kurzweil (http://www.kurzweilai.net/the-law-of-accelerating-returns).

[23] До поняття «стратегічної оптимізації» ми повернемося в Частині ІІІ, але тут варто зазначити, що рівняння, яке визначає, що саме буде використовуватися в конструкції будь-чого, технічно містить в собі не лише властивості «ідеальних» матеріалів, але й  відносну корисність інших споріднених матеріалів (зі схожими властивостями), якими можна замінити необхідний матеріальний компонент через інші властиві «ефективності» фактори, як, наприклад, через  поставку ресурсів.

[24] Чарльз Кеттерінг, директор компанії General Motors, у 1929 році писав про потребу «підтримувати споживачів незадоволеними» (1929).

(http://www.wwnorton.com/college/history/archive/resources/documents/ch27_02.htm).

Банкір з Уолл-стрит Пол Мазур писав: «Ми повинні змінити Америку від культури потреб до культури бажань. Люди мусять бути навчені бажати… хотіти нові речі ще до того, як старі будуть повністю використаними. Ми мусимо сформувати в Америці нову ментальність» (Harvard Business Review, 1927).

[25] В 1932 році підприємець Бернард Лондон розповсюджував добре відомий памфлет під назвою «Кінець депресії через заплановану застарілість», в якому змалював необхідність цієї моделі.

[26] Джерело: Planned Obsolescence: The Light Bulb Conspiracy, ESSA, 2012.

(http://economicstudents.com/2012/09/planned-obsolescence-the-light-bulb-conspiracy/).

[27] Простим прикладом може бути спільне використання велосипедів у Європі, що стало загальнопоширеним (http://www.treehugger.com/cars/bike-sharing-now-in-100-european-cities.html)

[28] Як відступ, можна зазначити, що єдиною причиною, чому такі бібліотеки все ще залишаються, є традиція, яка існує вже досить давно і полягає в тому, що потреба в спільному користуванні знаннями розглядається як критично важлива для розвитку людства. Традиція спільних бібліотек бере свій початок ще 1000 років назад.

[29] Джеремі Ріфкін у своїй роботі «Епоха доступу» ставить схожі питання, зазначаючи: «Що станеться з притаманними власності особистою гордістю, обов’язками та зобов’язаннями в суспільстві, де фактично все буде доступним? І що таке самодостатність? Заможність іде нога в ногу з незалежністю. Власність – це спосіб, через який ми досягаємо відчуття особистої автономії у цьому світі. Коли ми отримуємо доступ до засобів існування, ми починаємо більше покладатися на інших. Тоді як ми стаємо більш пов’язаними та взаємозалежними, чи ризикуємо ми в той же час стати менш самодостатніми та більш вразливими?» (P. Tarcher/Putnam, 2000, с. 130).

[30] Джерело: The Influence of Social Hierarchy on Primate Health, Robert M. Sapolsky, Science 29 April 2005: Vol. 308 no. 5722 pp. 648-652 DOI:10.1126/science.1106477

(http://www.sciencemag.org/content/308/5722/648.abstract).

[31] Щодо традиційних аргументів на захист конкуренції як джерела інновацій див.: Competition and Innovation: An Inverted U Relationship (http://www.nber.org/papers/w9269).

[32] Див. у попередньому есе «Історія економіки» розвідку про Томаса Мальтуса, який розглядав світ таким, що не здатен підтримувати все населення, та погляди якого мали значний вплив.

[33] Канадський економіст Джефф Рубін зробив це спостереження, виходячи з тенденції цін на нафту: «Те, що ми намагаємось довести – це те, що немає сенсу виробляти речі на іншому боці планети, незалежно від того, наскільки дешевою там є робоча сила, якщо транспортування цих речей є настільки витратним» (http://www.npr.org/templates/story/story.php?storyId=104466911).

[34] Тут про це згадується мимохідь, щоб вказати на сучасні далекосяжні прориви в методах ведення сільського господарства, яке ґрунтується не на традиційних орних землях. Наприклад, «вертикальні ферми», як виявляється, мають величезні можливості в глобальних масштабах, скасовуючи загальні регіональні обмеження в сільськогосподарському виробництві. Для вивчення цього питання рекомендуємо таку працю: The Vertical Farm: Feeding the World in the 21st Century, Dickson Despommier, Thomas Dunne Books, 2010.

[35] Важливо зазначити, що, як буде обговорюватись в Частині ІІІ, така ідея перетворення неефективності або витрачених ресурсів та енергії, що притаманне ринковій економіці, на реальну продуктивність закладена в основу здатності людського суспільства не тільки подолати дефіцитне середовище, яке ми маємо сьогодні, але й піти значно далі в плані достатку.

[36] Єдине, що робиться сьогодні для того, щоб подолати проблеми та марнотратство, створені патентними компонентами, тобто компонентами, які можуть надходити лише від  виробника, є система стандартів ISO. Проте фактично ця система робить дуже мало для того, щоб побороти справжні проблеми, і в основному стосується узгодженості з основними стандартами якості, а не універсальної адаптивності компонентів у світовій індустрії. (Для довідок: http://www.iso.org/iso/home.html).

[37] Для довідки: No Contest: The Case Against Competition, Alfie Kohn, Boston, Boston: Houghton Mifflin, 1986.

[38] Джерело: Merriam-Webster.com (http://www.merriam-webster.com/dictionary/usufruct).

[39] Якщо поглянути на розбиті на сектори історичні статистичні дані, що стосуються праці у США, то можна остаточно побачити структуру заміни людської праці машинною автоматизацією. У сфері сільського господарства майже весь традиційний технологічний процес сьогодні виконують машини. В 1949 році машини виконували 6% робіт зі збирання бавовни на півдні. В 1972 році машини виконували вже 100% робіт зі збирання бавовни [Джерело: The Cotton Harvester in Retrospect: Labor Displacement or Replacement?, Willis Peterson, St Paul, 1991, с. 1-2]. В 1860 році 60% населення Америки працювало у сфері сільського господарства, тоді як сьогодні ця частка є меншою, ніж 3% (Джерело: Why job growth is Stalled, Fortune, 3/8/93 с. 52). У 1950 році 33% робітників США працювали на виробництві, тоді як на 2002 рік ця частка була лише 10% (Джерело: http://www.usatoday.com/money/economy/2002-12-12-manufacture_x.htm). Металургія США з 1982 до 2002 року наростила виробництво з 75 млн тонн до 120 млн тонн, тоді як кількість робітників, які працювали у сфері металургії, зменшилася з 289 000 до 74 000 осіб (Джерело: Will ‘Made in the USA’ fade away?, Nelson D. Schwartz, Fortune Nov 24th 2003, с. 102). В 2003 році компанія «Alliance Capital» провела дослідження серед 20-ти найбільших економік світу, яке охоплювало період з 1995 до 2002 року. Це дослідження показало, що виробництво втратило 31 мільйон робочих місць, тоді як обсяг виробництва фактично збільшився на 30% (Джерело: US Weekly Economic Update: Manufacturing Payrolls Declining Globally: The Untold Story, Alliance Bernstein Oct, 2003). Ця модель зростання продуктивності та прибутку в поєднанні зі зменшенням зайнятості є новим і переконливим феноменом.

[40] Див. підпункт есе «Історія економіки», який стосується Давида Рікардо.

[41] Економіст Стівен Роуч у 1994 році попереджав про таке: «Сфера послуг втратила свою роль неприборканого двигуна Америки у створенні робочих місць» (Джерело: Інтерв’ю від 3/15/94, опубліковане в книзі «The End of Work» Джеремі Ріфкіна, Penguin, с. 143). Прикладами можуть бути: За 1983-1993 роки банки скоротили 37% своїх касирів, а на 2000 рік 90% всіх банківських клієнтів використовували банкомати (АТМ) (Джерело: «Retooling Lives», Vision, 2000, с. 43). Телефонні оператори в бізнесі були майже повністю замінені системами комп’ютеризованої голосової відповіді, касири на пошті замінюються терміналами самообслуговування, а касири в магазинах замінюються комп’ютеризованими кіосками. Наприклад, McDonalds вже багато років говорить про повну автоматизацію своїх ресторанів, яка замінить персонал зали обслуговування на кіоски, тоді як на кухні будуть застосовуватись автоматизовані інструменти для готування, такі як машини для приготування бургерів. (Джерело: http://www.techdirt.com/articles/20030801/1345236_F.shtmls). Той факт, що вони ще не зробили цього, швидше за все, є питанням відносин з громадськістю, яка знає, скільки робочих місць буде скорочено, якщо така автоматизація буде впроваджена негайно.

[42] Для довідок: The Law of Accelerating Returns, Ray Kurzweil (http://www.kurzweilai.net/the-law-of-accelerating-returns).

Тоді як контекст цієї статті стосовно експоненціально прогресуючих технологічних можливостей не стосується механізації, є цілком самоочевидним прийняти її доречність в цьому плані, особливо стосовно того, що можна назвати «кібернетизацією» – комбінацією машин та комп’ютерів, яка безпосередньо створює «інтелект» в машинах.

[43] Зв’язок між тим, щоб мати «роботу» та самоцінністю стає дедалі сильнішим. Для довідок: Joblessness And Hopelessness: The Link Between Unemployment And Suicide

(http://www.huffingtonpost.com/2011/04/15/unemployment-and-suicide_n_849428.html).

[44] Це не утопічна ідея, оскільки найістотніші статистичні екстраполяції доводять значні покращення ефективності та виробничих потужностей на багатьох рівнях. Простим, хоч і не вичерпним у своїх змінних прикладом є зношування «робочих годин» у промисловому виробництві на заводах. 8-годинний робочий день, звичайний для праці людини, може бути подовжений до 24-годинної тривалості роботи у разі застосування машинної автоматизації. Цей грубий приклад показує, як може бути створений «достаток» основних товарів життєзабезпечення.

[45] Картина Едварда Мунка «Крик» у 2012 році була продана за 119 мільйонів доларів. Якщо б ми порівняли справжню вартість матеріалу для цієї роботи у його фізичній формі, то можна сказати, що вона була продана за приблизно у 10-15 000 разів більшу вартість, ніж матеріальна вартість фарби та полотна (http://www.huffingtonpost.co.uk/2012/05/03/edvard-munchs-the-scream-_n_1473129.html?ref=uk-culture).

[46] Для довідок: Economic Chaos, Loans, Greece and Corporatocracy, John Perkins, 2011

(http://www.huffingtonpost.com/john-perkins/economic-chaos-loans-gree_b_901949.html)/

[47] Для довідок: Web of Debt, Ellen Hodgson Brown, Third Millennium Press, 2008.

[48] Див. попереднє есе «Визначення охорони здоров’я».

[49] Для довідок: Water and Air Pollution, History.com (http://www.history.com/topics/water-and-air-pollution).

[50] Для довідок (щодо «зеленої економіки»): How do you define the ‘green’ economy?, MNN, 2009 (http://www.mnn.com/green-tech/research-innovations/blogs/how-do-you-define-the-green-economy).

Comments